Життя в ультраабісалі

У саму можливість існування життя у глибинах океану довгий час ніхто з учених не вірив. Відомий англійський дослідник і дослідник моря Едвард Форбс в 1841 році на підставі своїх досліджень у Середземному морі дійшов висновку, що нижня межа життя в океані проходить на глибині близько 540 метрів. В ці розрахунки свято вірили, поки в тому ж Середземному морі не знадобилося витягти телеграфний кабель для ремонту. Кілька років кабель пролежав на глибині понад два кілометри, і його обліпили двостулкові молюски та корали.

Остаточну поразку теорії Е. Форбса завдала англійська експедиція 1872 - 1876 років, що відбулася на дослідницькому судні "Челленджер", під час якої з глибин від 700 до 4500 метрів було видобуто 6600 видів тварин. Таким чином, нижня межа життя в океані відсунулася на значну глибину, але до 1949 року питання можливості життя нижче 7 тисяч метрів все ще залишалося відкритим.

З 1949 вивчення граничних глибин океану почалося з борту радянського науково-дослідного судна «Витязь». Натхненником та організатором робіт був академік Лев Зенкевич. Майже одночасно датський зоолог Антон Бруун здійснив глибоководні дослідження зі спеціально обладнаної для цієї мети «Галатеї». У короткий термін зусиллями двох наукових колективів було обстежено найголовніші глибоководні западини океану і скрізь виявлено життя.

Отже, суперечка про можливість життя в ультраабісалі була вирішена. Людина отримала можливість детально дослідити здобутих з дна океану мешканців безодні і на власні очі бачив живих істот на 11-кілометровій глибині. Але постає нове питання: яквони туди потрапили?

Як тільки були здобуті перші глибоководні тварини, виникло припущення про їхню виняткову давнину. Здавалося цілком природним, що у величезних океанських глибинах, де так гостро відчувається конкуренція, можуть зберегтися представники древніх примітивних груп.

Як у гігантському холодильнику, вони перебувають там багато мільйонів років, поки на поверхні океану та на суші протікають бурхливі еволюційні процеси. Однак припущення про старовину абісальної фауни не знайшло серйозного підтвердження. Майже всі глибоководні тварини виявились досить близько спорідненими до сучасних видів, що мешкають на невеликих глибинах. В абісалі вдалося виявити тільки одну «живу копалину» — примітивного молюска — неополіну, істоту, близьку за будовою до предків усіх сучасних молюсків. Представники цієї групи тварин до робіт «Галатеї» були відомі лише у викопному стані.

Набагато частіше примітивні тварини зустрічаються на шельфі чи літоралі. Згадайте про наутилус, про мечехвіст, про лінгул. Сучасна кістепера риба латимерія, близька до предків наземних хребетних тварин, теж була спіймана не в абісалі. Вона живе серед скель та каміння на глибині 150—400 метрів поблизу Коморських островів. Таким чином, граничні глибини Світового океану зовсім не виявилися заповідником вимерлих морських мешканців.

А. Бруун висловив припущення, що під час останнього льодовикового періоду внаслідок раптового похолодання на всій планеті температура води в абісалі, насамперед досить висока, впала нижче 4 градусів Цельсія. При цьому вимерли всі тодішні абісальні тварини. Пізніше граничні глибини океану були заселені вихідцями з мілководних ділянок моря. Відповідно до цієї теорії фауна абісалі сформувалася нещодавно,і тому вона дуже молода. Можливо, деякі групи організмів, наприклад рівноногі рачки, справді проникли в абиссаль у післяльодовиковий час. Принаймні так вважає радянський гідробіолог Олег Кусакін.

Однак у світлі нових даних низька температура води в абиссали встановилася над період останнього зледеніння, а значно раніше. Значить, ідея про молодість усієї абісальної фауни не отримує серйозного підтвердження. Швидше за все, як припускав академік Л. Зенкевич, абісаль почала заселятися мешканцями верхніх ділянок океану з давнину, і цей процес не зупинявся протягом усієї історії органічного життя на Землі.