Золота маска» Ніколь Кідман знайшлася у Пермі
Гоголівська «Шинель» знайшла душу в Якутії
Чудесами географії вражає фестиваль «Золота маска», що проходить у Москві. Його учасники приїхали з найвіддаленіших міст країни, і сценічне життя вражає химерними трансформаціями у просторі.
У позаконкурсній програмі «Маска плюс» бере участь «Догвілль» із пермського «Театру-Театру». Режисер Андреас Мерц-Райков (як було сказано – обрусілий німець) виявив сміливість, взявшись за однойменний сценарій датського генія Ларса фон Трієра. Його фільм із Ніколь Кідман у головній ролі — надзвичайна подія у світовому кінематографі. Трієрівське кіно в контексті театру (у фільмі все відбувається в умовному просторі, розкресленому крейдою) у пермському прочитанні стає театром під прицілом кінокамери. Те, що відбувається в богом забутому містечку, фіксується на камеру, а потім частково транслюється на екрані. Автори вистави докопуються до людського дна, вивуджують із начебто добрих і нешкідливих людей, звичайних обивателів те, що глибоко приховано. Все є в людині – зло, заздрість, приховані комплекси. Добрі люди здатні переїхати катком того, хто поруч із ними. Грейс, що звалилася як з місяця, яку у Трієра зіграла Ніколь Кідман, а в Пермі — ніжна Ірина Максимкіна, не відразу, але все-таки приймають жителі містечка. Вони виявляють шляхетність і впиваються їм. Вони зверхньо поблажливі до Грейс — дівчини з іншого світу, в якому їм ніколи не бути. Непристосовану до простого життя панночку можна перетворити на рабиню. А їй тільки й залишиться, що виявляти покірність. Фінал страшний, тому що в милій Грейс обивателі звільнять енергію відчаю та помсти. Пермському театру вдалося сказати все, що закладено Трієром, не так радикально, але точно.Цікаво, що інший учасник «Маски плюс» – український драмтеатр «Майстерні» з Набережних Човнів – представляє у Москві «Кроличчу нору» за бродвейською п'єсою, екранізованою в Голлівуді з тієї ж Ніколь Кідман у ролі жінки, яка втратила дитину.
Нюрбінський пересувний театр із Республіки Саха (Якутія), заснований 1966 року випускниками Щепкинського театрального училища, трансформував гоголівську «Шинель», перенісши дію з Петербурга на простори доісторичного світорозуміння. На сцену виходить мама Башмачкіна, і таке відчуття, що виносить вона нічний горщик, хоча, можливо, це вбита часом каструля. Вона наспівуючи вимовляє ім'я улюбленого синочка Акакайчика. Акакій Акакійович Башмачкін теж не відразу надів шинель. Як і все він був немовлям. Перед глядачем проходить життя людини, яка з'являється з сараю, що нагадує сільський дерев'яний сортир. Потім ця споруда перетворюється на подобу воза і несе Башмачкіна за вибоїни життя, як птах-трійка, а далі нагадує труну. Режисер Юрій Макаров та художник Айин Хаан створюють ілюзію безсніжної хуртовини, в її сюрреалістичній круговерті як у вирі днів здатне згинути все живе. Набридливо звучить випадкова музика, аж до знаменитого вальсу Євгена Доги з фільму «Мій ласкавий та ніжний звір». Вона настільки різностильна, що викликає питання щодо смаку. На ідею вистави таке музичне рішення точно не працює.
Якутський актор Петро Винокуров — незвичний Башмачкін, не кволий і жалюгідний чоловічок, що тулиться у поношеній шинелі. Він огрядний, але при цьому простодушне дитя, безсиле перед обставинами. Оточують його зухвало вульгарні жінки. Та, що нагадує дешеву цюаль, виявиться кравчиною. Вона може полагодити його жалюгідну шинель. Але Башмачкіну доведетьсякупити нову, дорогу та ще з душею. Душа Шинелі має матеріальне втілення. Вона така ж ошатна і вульгарна, як і сама новенька шинель Башмачкіна. Відчувається, що Нюрбінський театр весь час на колесах, завжди в дорозі і треба пристосовуватися до найдосвідченішої аудиторії. Звідси барвисті фарби, нестерпний балаган. А починалася «Шинель» із прелюдії у фойє. Якутія вирішила вразити столичну публіку наповал національним колоритом, влаштувавши прямо-таки шаманський ритуал за участю одягнених у хутряний одяг акторів. Про таку шубу навіть якутський Башмачкін не міг і мріяти.