Замість авторської передмови
Мишалов С.Є. Народився 1932 р. у Мінську. У 1957–1962 pp. працював у лікувально-фізкультурному диспансері Центрального стадіону ім. В.І.Леніна, де здійснював медичний контроль збірних ковзанярів, стрільців та ватерполістів. Лікар молодіжної, олімпійської та збірної СРСР з футболу (1965–1992), московського «Динамо» (1992–1994), збірної України (1993–1997), столичного «Локомотива» (з 1994 по н. в.). Учасник чемпіонатів світу (1970, 1982, 1986, 1990, 1994), чемпіонатів Європи (1972, 1988), літніх (1972, 1976) та зимових (1964, 1968) Олімпіад.
Заслужений лікар України. Володар призу «Найкращому лікареві спортивної команди», заснованого «Медичною газетою» (1994). Голова медичної комісії Федерації футболу СРСР, медичного комітету РФС (1970-1992).
І не просто знає. Разом із наставниками він (за статусом «лікар-тренер», якому мало не присвоїли почесне звання заслуженого тренера СРСР) готував ці тріумфи. Це про нього публічно, на кремлівському прийомі, сказала легендарна Лідія Павлівна Скоблікова: «Раніше я не вірила лікарям, але після того, як у нас попрацював Мишалов, я приношу медикам подяку».
У свою чергу, я дуже вдячний Савелію Євсійовичу за те, що нарешті розкривши свою багату комору пам'яті, великий «док» і приголомшливий оповідач запросив мене стати його співрозмовником.
Ким я сприймаю себе? Коли я, попрощавшись із ковзанярцями, перестав працювати «Айболітом на два фронти», то одразу зрозумів: футбольний лікар не тільки може, а й маю стати посередником між гравцем та наставником. Сезон за сезоном вибігаючи з валізкою на полі, я швидко звик, як і футболісти під час зустрічей, не помічати ані шуму трибун, ані вигуків глядачів. Головне – навчився дивитися та аналізувати кожен матчочима лікаря і одночасно психолога, а нерідко – «старшого брата» чи «другого батька», що для мене найвищий ступінь довіри…
Чому тільки тепер узявся за книгу? У житті кожного з нас настає час, коли хочеться по максимуму, поки є сили, зібрати розкидане каміння. Тим більше, якщо позаду майже вісім десятиліть, як здається не тільки мені, надзвичайно багатою на події та зустрічі біографії. А з огляду на мої перманентно добрі взаємини з журналістами, фрагменти спогадів у тому чи іншому форматі публікувалися на сторінках незліченних видань. Ну не випускати ж на старості років повне зібрання своїх творів?!
Однак наших з Карапетяном об'єднаних зусиль, звісно, виявилося замало. Тому вважаю своїм обов'язком назвати колег, без допомоги та сприяння яких рукопис не міг би перетворитися на добротну книгу. Насамперед висловлюю величезну подяку члену ради директорів футбольного клубу «Локомотив», керівнику компанії «Транстелеком» С. Ліпатову та екс-президенту клубу М. Наумову, а також начальнику команди Д. Балашову та директору медичного департаменту клубу Е. Безуглову, керівнику секретаріату клубу Л. Бокрашової, менеджерам орговідділу Н. Клочковій та Н. Машковській, фотографу О. Дмитрієву, чиї ілюстрації, сподіваюся, зацікавлять читачів не менше, ніж текст.