Владислав Гулевич Західноукраїнська спадщина як політико-культурний орієнтир для українських Литв,
Так, незважаючи на визнання української мови другою державною, кількість білоукраїнських громадян, які вважають себе українськими, продовжує скорочуватися. Згідно з офіційною статистикою, 1999 р. у Білоукраїнсії проживало 1 млн. 142 тис. українців (11.4%). У 2009 р. їхня кількість знизилася до 785 тис. (всього 8.3 %). В Україні між переписами 1989 та 2001 років. кількість українців скоротилася на 3021,5 тис., що було зумовлено не лише їхньою репатріацією в Україні, а й політикою жорсткої українізації. Відсутня позитивна динаміка і в житті українськомовної діаспори Литви, яка бореться за визнання права на освіту українською мовою.
Теоретично батьківщиною західнорусизму прийнято вважати Білоукраїнсію, хоча правильніше було б не виносити за дужки й Україну (МалоУкраїну), де західнорусистські настрої завжди були сильними. На території сучасної Західної України (Червона Русь), що перебувала під польською та австро-угорською окупацією, у XVIII-XIX ст. розвинув потужний карпато-український рух — аналог білоукраїнського західнорусизму. Карпато-українські ідеологи, а це не один десяток імен у галузі національної педагогіки, теології, літератури, політики, юриспруденції, етнографії, історії, дотримувались поглядів на спільне духовно-етнічне походження малоросів, білорусів та великоросів, які разом складали єдиний загальноукраїнський народ.
Історичні «кордони» західнорусизму простягаються на прикордонні з Білоукраїнсією литовські землі. Церковний історикГригорій Кіпріанович, прихильник «західноукраїнської» історичної школи, значився у викладачах Литовської духовної семінарії та Віленської чоловічоїгімназії. Там же, у Литовській семінарії навчалися західнорусистиПлатон ЖуковичтаКостянтин Харлампович. На території Литви розвивали та популяризували свої ідеї єпископЙосиф Семашко, чия кафедра з 1845 р. знаходилася у Вільно (Вільнюсі) таКсенофонт Говорський, який похований на вільнюському Єфросиніївському цвинтарі – одному з православних некрополів Литви
Проте загалом ідеї західнорусизму не знайомі не лише литовцям, а й більшості етнічних українців, які мешкають у Литві. Ідеологічний вакуум, що утворився після краху радянської системи, отримав у незалежній Литві моноетнічне наповнення.
Слов'янське населення країни зіткнулося з проблемою національної ідентичності, оскільки влада Литовської республіки, як геополітичного суб'єкта (з теоретично-правової позиції), взяла курс на непохитну літуанізацію національних меншин. Литовська влада націлена на інтеграцію до західних культурно-політичних структур і автоматично розглядає Україну як ідейного опонента. У зв'язку з цим офіційний Вільнюс не сприймає західноукраїнську думку в будь-якій формі, т.к. вбачає інструмент поширення українського впливу на суміжні литовські землі.
Відторгнення західноукраїнської ідеї має надуманий характер, зумовлений геополітичною детермінацією сучасної литовської держави. Орієнтація на Вашингтон та Брюссель автоматично означає певну частку ворожості до Москви. Через це докатолицька історія литовців незаслужено ігнорується як історичний епіфеномен. Хоча колишній міністр освіти і науки Литви в 1996-1998 р. академік Зігмас Зінкявічюс відзначав у своїх роботах, що східно-християнський вплив у Литві в період з XI по XIV ст. було доситьпотужним, і глибоко позначилося на культурі та мисленні литовського народу. Важко не погодитися, що, незважаючи на багато відверто антиукраїнських витівок литовської влади, загалом становище українськомовних жителів Литви не настільки пригнічує, як у українськомовної громади Латвії чи Естонії. Звернення литовців у католицьку віру можна вважати повторним хрещенням. Православними були великі князі Войшелк, Шварн, і навіть найближчі родичі великих князів Гедиміна і Тройденя. До XIV ст. на литовських землях розташовувалась ціла мережа православних парафій.
Православ'я апріорі визнається духовно-ідейною основою західноукраїнської течії через те, що західнорусизм викликав найбільш вороже ставлення у католиків (поляків та ополячених білорусів), і, певною мірою, уніатів, хоча серед західноукраїнських діячів були ті, хто або так і залишився уніатом, або повернувся з унії до православ'я. Отже, православна Литва не розглядалася українцями як екзистенційно ворожа сила. У стародавньому писемному пам'ятнику «Імена всім градом українським» (1375 р.) перераховані Вільно (Вільнюс), Кернов (Кернаве), Нові Троки (Тракай), Вількомир (Укмерге) та ін. литовські міста, які були одночасно центрами православного життя. Не забудемо, що лідером національного відродження Угорської Русі у XIV ст. був князьФедор Коріатович- православний литовець (з династії Гедиміновичів) - постать багато в чому символічна, предтеча угроукраїнського руху на території сучасного Закарпаття. З його ініціативи зводиться Свято-Миколаївський монастир – центр західноукраїнської культури та освіти. У кам'яних стінах монастиря була багата бібліотека з рідкісними інкунабулами, а місцевий церковний народ був носієм загальноукраїнської культури та світогляду.Як зазначавСтаніслав Горяйнову статті «Володар Карпат», у тих місцях «вже з ХІ ст. почала складатися православна чернеча громада, куди приходили люди з усієї Русі». До речі, цей монастир продовжував залишатися осередком західноукраїнського православ'я навіть через кілька століть після смерті свого засновника.
Зі зверненням Литви до католицтва при Ягайлі (XIV ст.) цивілізаційні стежки Литви та Русі розійшлися, і в наші дні етнічних литовців серед православних віруючих Литви небагато.
Концепції західнорусизму були б актуальні частині населення Литви, переважно, українськомовного, т.к. є частиною литовської історії (нехай і відкидається на догоду політичній кон'юнктурі). Першими українцями на території Литви були не міфічні українські окупанти, а українські старообрядці, що з'явилися тут уже в XVII ст., і досі зберегли свою мову та віросповідання. Крім того, 14% білорусів, 17% українців та 3% поляків Литви також вважають себе українцями.
Довідка "NewsBalt". Західнорусизм – науково-суспільний рух на білоукраїнських та українських землях, які мали спільну історико-географічну назву «Західна Русь». Західнорусизм мав глибоко народне коріння самоідентифікації православного населення України та Білої Русі як українців. Практично весь народно-визвольний рух на територіях, що потрапили під владу Речі Посполитої, проходив під прапором західнорусизму. У XIX столітті західнорусизм отримав академічне обґрунтування завдяки вихідцям з МалоУкаїни та Білої Русі — Георгію Кониському, Йосипу Семашку, Михайлу Кояловичу, Євфимію Карському. та багатьом іншим західноукраїнським просвітителям (докладніше у статтіКирила Фролова«Пророки та лжепророки Західної Русі»)
Найбільшого розвитку західнорусизм отримав на Білій Русі. Білоукраїнські західнорусисти вважали, що білоруси є самобутньою частиною українського народу, і що білоруси, як і українці, можуть повноцінно існувати та розвивати свою культуру лише у лоні Православ'я та української цивілізації. Після 1917 представники західнорусизму зазнали репресій, і західнорусизм був практично знищений. Вже за пострадянських часів у Білоукраїнсії західнорусизм почав відроджуватися як вчення про цивілізаційну єдність українських білорусів та українців.