Трудові міграції у країнах Перської затоки
За останні десятиліття в країнах Перської затоки склалося велике вогнище масової трудової імміграції. У 1975 р. таких іммігрантів тут налічувалося 2 млн, 1990 р. – 6,7 млн, а 2000 р. – 10 млн (без членів сімей, домашньої прислуги і нелегальних іммігрантів). У 2005 р. частка іноземців у всьому населенні цих країн коливалася від 25% у Саудівській Аравії до 75% в ОАЕ та 80% у Катарі.
Причини виникнення такого великого вогнища імміграції цілком зрозумілі.
З одного боку, вони пов'язані з тим, що корінне арабське населення країн Перської затоки зазвичай має недостатній рівень освіти, і це позбавляє його можливості займатися роботою, яка потребує високої кваліфікації (інженери, архітектори, лікарі тощо). Саме тому в таких професіях місцеві араби становлять зазвичай трохи більше 15–20 %, інші робочі місця займають трудові мігранти. Цікаво, що при цьому частка арабів, зайнятих на різноманітних адміністративних посадах – як у державному, так і в приватному секторах – або на більш прибутковій роботі (водії таксі), значно вища. В результаті можна стверджувати, що саме іноземні робітники не лише облаштували та обслуговують більшість нафтопромислів цих країн, вони беруть участь також у будівництві міст, портів, аеропортів, автомобільних доріг, зрошувальних систем, трубопроводів. Можна сказати, що саме їхніми руками тут створено основні матеріальні цінності.
Як яскравий приклад такого роду можна навести «хмарочосний бум», який охопив країни Затоки, особливо у 1990-ті роки. До кінця цього десятиліття в Саудівській Аравії, ОАЕ, Катарі (а також Омані) було споруджено близько 500 хмарочосів, у тому числі в ОАЕ – 240. На ці цілі нафтові шейхи витратили вже понад 50 млрд дол.утвердити сучасний модернізований спосіб життя своїх країн. Однак потрібно враховувати і дорожнечу землі, нестачу твердих ґрунтів, не зайнятих пісками. Здебільшого ці хмарочоси належать приватним компаніям, але найвищий із них (355 м) – державної авіакомпанії ОАЕ.
З іншого боку, зацікавленість іноземних робітників у таких трудових міграціях пояснюється пошуком більшого заробітку: незважаючи на не дуже високий рівень зарплати, вона може виявитися тут у п'ять-шість разів більшою, ніж на батьківщині мігрантів. Не дивно, що їхні щорічні грошові перекази на батьківщину оцінюються багатьма мільярдами доларів. Наприклад, у середині 1980-х років. грошові перекази єгипетських робітників тільки з Іраку та Кувейту становили відповідно в середньому 3 млрд. і 1 млрд. дол. на рік. А для Йорданії та Ємену такі перекази давно вже стали головним джерелом надходження іноземної валюти.
Не можна не звернути увагу і на те, що переважна більшість робітників-іммігрантів у правовому відношенні зазнає у країнах Перської затоки значної дискримінації. Так вони позбавлені можливості організовувати профспілки, проводити страйки, подавати колективні скарги. Вони не мають права залишати країну без дозволу своїх працедавців. Привозити із собою сім'ї дозволяється переважно фахівцям найвищої кваліфікації. А працювати іммігранти повинні по 12 годин на день при семиденному робочому тижні. Робочий день жінок, найнятих як домашня прислуга, зазвичай взагалі не нормований. До того ж робітники-мігранти з неарабських країн, які не знають арабської мови, зазвичай розміщуються у спеціальних поселеннях, що нагадують трудові колонії.
Говорячи про причини виникнення вогнища трудової міграції у країнах Перської затоки, не можна,Звичайно, не згадати і про таку найважливішу основу залучення мігрантів, як наявність сотень мільярдів нафтодоларів, необхідних для оплати праці прийшлих робітників.
У своєму розвитку імміграція до країн Перської затоки пройшла кілька етапів. При цьому для кожного з них характерні і своя структура, і своя географія міграцій.
Перший етапохоплює 1945-1973 р.р. На цьому етапі робоча сила надходила до країн Перської затоки в основному з інших арабських держав - Єгипту, Ємену, Оману, Йорданії/Палестини. Частка прийшлих арабських робітників у більшості країн тоді перевищувала 80%.
Другий етапбув набагато коротшим, він обмежився 1974–1975 гг. Справа тут у тому, що світова енергетична криза 1973 р. призвела до стрибкоподібного зростання цін на нафту і, відповідно, викликала новий приплив інвестицій у нафтову промисловість, будівництво та сферу послуг країн Перської затоки. Лише за два роки чисельність іноземних робітників у цих державах збільшилася вдвічі. Як і раніше, 80% їх становили вихідці з інших арабських країн – Ємену, Єгипту, Йорданії/Палестини, Лівану, Сирії, Судану. Інші робітники-мігранти прибували з неарабських держав Азії разом із кількома тисячами європейців та американців.
Третій етапохопив 1976-1979 гг. Він характерно нове загальне збільшення трудовий імміграції. При цьому, наприклад, кількість єгиптян зросла втричі. Однак арабські країни вже не могли забезпечити зростаючу потребу нафтовидобувних держав у робочій силі. Тому в'їзд до цих держав пакистанців збільшився у шість разів, індусів – більш ніж утричі. Почали прибувати мігранти з Південно-Східної Азії (рис. 83).
Протягомчетвертого етапу(1980-1990 рр..)приплив трудових мігрантів продовжував досить швидко зростати, незважаючи на те, що уряди країн Перської затоки стали більшою мірою втручатися у процес набору робочої сили, іноді обмежуючи його. Структура зайнятості у період дещо змінилася завдяки збільшенню частки сфери послуг. Продовжувала змінюватися і географія імміграції: за збереження великого припливу трудових мігрантів з Індії та Пакистану ще більше виріс їхній приплив із країн Південно-Східної Азії – Індонезії, Таїланду, Філіппін (рис. 83).
П'ятий етап– час війни у Перській затоці, викликаної агресією Іраку проти Кувейту (1990–1991 рр.). Для багатьох робітників-іммігрантів ця війна мала воістину катастрофічні наслідки: вже до кінця 1990 р. близько 2 млн людей покинули Кувейт та Ірак і ще більша кількість виїхала на початку 1991 р. У Кувейті особливо постраждали арабські робітники з країн, уряди яких у цьому конфлікті зайняли бік Іраку – йорданці/палестинці, єменці, суданці. Майже всі єменські робітники змушені були покинути Саудівську Аравію. У зв'язку з цим частка робітників із неарабських країн Азії ще більше зросла.
Мал. 83. Приплив мігрантів з Південної, Південно-Східної та Східної Азії до Південно-Західної (за П. Стокером)
Шостий етапохопив 1990-ті роки. Він характеризувався деякою стабілізацією політичної обстановки, завдяки чому частина вигнаних у 1990–1991 роках. мігрантів змогла повернутись.
Шість країн зони Перської затоки створили спеціальну Раду Співробітництва. Данічисельності робітників-іммігрантів у країнах цієї Ради наведено в таблиці 30.
Таблиця 30
РОБОЧІ-ІММІГРАНТИ У КРАЇНАХ РАДИ СПІВПРАЦІ У 1975–1990 рр.
Зі відомостей, наведених у таблиці 30, випливає, щоперше місце за загальною чисельністю іноземних робітників займає Саудівська Аравія - найбільша і найбагатша (вже до кінця 1970-х рр.. з чотирьох тисяч саудівських принців понад 700 стали мультимільйонерами) арабська країна Перської затоки. Серед робітників-іммігрантів тут традиційно переважають вихідці з Ємену, далі йдуть єгиптяни, йорданці, пакистанці, сирійці, індійці, філіппінці. У 2005 р. кількість іммігрантів становила 6,4 млн.
На другому місці знаходяться Об'єднані Арабські Емірати. Населення цієї країни вже перевищило 4,5 млн. чоловік, але корінні жителі становлять тут лише 25%. За законом кожен із них може найняти чотирьох іноземних робітників. Ось і вийшло, що іммігранти з Ємену, Іраку, Індії, Пакистану, інших країн 1990 р. склали тут серед зайнятого населення майже 90%! Хоча у 1980-х pp. влада ОАЕ стала вживати заходів щодо заміни робітників-іммігрантів корінними жителями країни, в 2005 р. кількість іммігрантів зросла до 3,2 млн.
На третьому місці за чисельністю іноземних робітників стоїть Кувейт. Як випливає з таблиці, частка іноземних робітників у загальній кількості зайнятих тут перевищує 4/5. При цьому мігранти з інших арабських країн зайняті здебільшого у сфері обслуговування, а вихідці з неарабських азіатських країн – у будівництві, сільському господарстві, транспорті. [35] Та й у всьому населенні цієї країни, незважаючи на демографічну політику всілякого заохочення народжуваності, частка громадян Кувейту зменшилася з 48% 1975 р. до 35% наприкінці 1990-х рр..
Далі йдуть Оман, Катар, Бахрейн, де чисельність іноземних робітників менше, але їх частка (особливо у Катарі – 78 %! також дуже велика). Останнім часом тут збільшився прошарок вихідців із неарабських азіатських країн.
До цих шести країн, що входять до РадиСпівробітництва країн Перської затоки потрібно додати і Ірак, де в 1990 р. налічувалося 1,3 млн робітників-іммігрантів, в основному з Єгипту, Судану та Йорданії, а також велика кількість палестинців.
Перспективи трудових міграцій у цьому районі багато в чому залежать від ситуації, яка складатиметься у його нафтовидобувній та нафтопереробній промисловості як основних джерелах доходу складових його країн. Вони залежать і від політичної ситуації (окупація Іраку з початку 2003 р.).