Тюнінг вантажівок у стилі «декотора»
Пам'ятається, нещодавно ми розповідали про найрадикальніший і безбашенний, як нам здавалося, стиль тюнінгу – гратян. Але, натрапивши на те, про що зараз йтиметься, ми зрозуміли, що помилялися. Підготуйтеся до знайомства з тим, що вам не могло наснитися навіть у найфантастичніших снах.
Розповідаючи про світові тенденції тюнінгу, ми зовсім несправедливо обійшли увагою старших учасників дорожнього руху – вантажівки та автобуси. Здавалося б, навіщо допрацьовувати такий утилітарний транспорт, якщо не для економії палива і, як наслідок, підвищення прибутковості перевезень? Але виявляється, і в комерційному транспорті є «темна сторона», переходячи на яку, звичайні поняття типу рентабельності та вантажопідйомності втрачають свою значущість, поступаючись місцем креативу і самовираження. І зараз ми розповімо про, без сумніву, найнеймовірніше і самобутнє явище в цій сфері – японський тюнінг, ім'я якому «декотора». Чи готові? Поїхали!
На початку 70-х років минулого століття, коли автомобільна промисловість Країни сонця, що сходить, тільки починала свій шлях до зеніту розвитку, на транспортних артеріях Японії стали з'являтися вантажні автомобілі власного виробництва. Isuzu, Toyota та інші компанії визнали цю нішу перспективною і випустили цілу модельну гаму середньо- і малотоннажних машин, щоб скласти конкуренцію домінуючому тоді залізничному транспорту. До речі, наступники тих моделей здебільшого випускаються і донині. Однак попит на запасні частини в той період суттєво перевищував пропозицію, і це стосувалося в тому числі кузовних елементів. Тому, коли потрібно було оперативно повернути в роботу вантажівку після невеликої аварії,хід йшли будь-які підручні матеріали. А ті з них, що для встановлення не підходили, допрацьовувалися та встановлювалися насильно. Як донорів виступала списана після Другої світової війни техніка, що догнила своє століття десь на задвірках.
Так продовжуватися загалом могло б і далі, якби не вмілі руки власників вантажівок. Винахідливі далекобійники стали використовувати елементи списаних бойових машин для надання своїм фурам індивідуального вигляду. Площини кузова та кабіни стали набувати яскравого забарвлення, а в інтер'єрі з'явилися аксесуари-дрібнички, що допомагають скрасити асфальтові будні представників цієї професії. Зовні кабіна доповнювалася дудками пневматичних клаксонів, а позаду коліс встановлювалися великі бризковики всіх кольорів веселки. Так на дорогах острівної держави стали з'являтися вантажні автомобілі, відмінні від інших своїм зовнішнім виглядом.
Можливо, ми б і не згадали сьогодні про це явище, а воно, у свою чергу, зійшло б нанівець, якби не японський кінематограф. У 1975 році на екрани вийшов фільм «Torakku Yarō» («Далекобійник»), який, подібно до українського серіалу «Далекобійники», розповідав про пригоди водія великовантажного автомобіля. У ньому головний герой подорожує вантажівкою, прикрашеною додатковими вогнями, яскравими бризковиками, хромованими ковпаками коліс, а його кузов розписаний зображеннями гір і гілок сакури. Хлопець веде вільний спосіб життя, розгулюючи барами і заграючи з жінками, а тому постійно опиняється в епіцентрі всіх колотнеч. Фільм режисера Норіфумі Судзукі здобув популярність і послужив поштовхом до подальшого розвитку зовнішнього тюнінгу великих машин. Цей напрямок отримав назву «декотора» – тобто «прикраса, декорування вантажівок».
З розвиткомяпонської промисловості та технологій фури почали обростати все більшою кількістю «наворотів». На перший план для креативних далекобійників вийшов не сам процес відновлення із встановленням того, що потрапило під руку, а прагнення зробити максимальний ефект у потоці. З'являлася додаткова світлотехніка, у тому числі прожектори та неонові лампи, на борти фургонів наносили все більш унікальні та складні малюнки. Габарити транспорту почали рости в довжину та ширину завдяки цілим конструкціям замість штатних бамперів. Під листами алюмінію та нержавіючої сталі ховалися потужні силові «скелети», без яких вся мішура від трясіння і вібрацій просто розвалилася б. Зрештою такі переробки стали загрожувати безпеці дорожнього руху, і влада шляхом заборон і розпоряджень спробувала звести новомодний рух нанівець. Однак їм так і не вдалося втихомирити запал «декоторників», тому кількість унікальних вантажівок на дорогах Японії лише продовжувала зростати.
Сьогоднішню сцену стилю декотора можна умовно поділити на три групи. Перша за рівнем доробок є уособленням того, з чого все починалося, але з поправкою на рік випуску транспортного засобу. На таких вантажівках можна побачити лише розмальовані, причому часом не найкращим чином, борти, блискучі ковпаки коліс та різні «брязкальця» зовні та всередині. Вони легко впізнаються взяті за основу моделі, а бюджет змін мінімальний або зовсім дорівнює нулю. Приклади такого бюджетного та недбалого підходу часто можна зустріти не лише в Японії, а й у інших країнах Південно-Східної Азії. Наприклад, туристичні автобуси Індії чи Камбоджі хизуються подібними «прикрасами» через одного. Правда, до стилю декотора такі машини можна віднести лише з натяжкою – рідкісний їхній водій має уявлення про існуваннястилю, просто обвішуючи транспорт відповідно до власних смакових уподобань.
Нарешті, третій варіант – це найвищий рівень розвитку декотора, те, чого ця культура йшла десятиліттями. Через складніші переробки такі фури рідко мають допуск до їзди дорогами загального користування і перебувають, здебільшого, на виставках та автомобільних шоу. Дізнатися в них взята за основу вантажівка навряд чи вдасться як зовні, так і всередині. Там, де раніше існував передній бампер, у справжніх декотора знаходиться танцпідлога або інша масивна конструкція з сотнями джерел світла. Кузовні елементи шоу-карів покриваються позолотою або хромом – яскравими фарбами тут не обійтися. Фінальний результат більше схожий на гігантського трансформера чи космічний корабель і лише в останню чергу – автомобіль для перевезення вантажів.