Свободи не вистачає, але потрібна цензура
Громадяни по-своєму оцінюють стан ЗМІ в сучасній Україні
Інший аспект ставлення громадян до ЗМІ – це рівень довіри до них. Здавалося б, як може бути справа з довірою в країні, де “читати між рядками” є національною традицією? Однак лише 24% опитаних схильні більше довіряти інформації, отриманій від близьких, друзів та родичів, тоді як 49% віддають перевагу інформації професійних журналістів. Причому найбільше довіряють телебаченню (70%), потім ідуть друкована преса (50%) та радіо (44%).
Але, мабуть, найцікавіше те, що основні претензії українців до ЗМІ пов'язані не з відсутністю свободи слова, а з відсутністю чи недостатністю цензури. У її необхідності переконані 58% громадян, які вказують на перенасиченість наших ЗМІ насильством, вульгарністю, дезінформацією та безкультурністю. Саме собою поняття цензури не є для українців табу. Проте цензурувати політичну інформацію пропонує абсолютна меншість. На думку людей, “зашморг” цензури має бути спрямований проти наступних явищ: “показують багато насильства, розпусти, вульгарності” (40%), “треба уникати наклепу та дезінформації, забезпечувати громадян достовірною інформацією” (22%), “уникати дурості, підвищувати через ЗМІ культуру, освіту громадян” (11%) і, нарешті, традиційну – “ЗМІ розкладають дітей та молодь” (9%).
Втім, якби єдиною проблемою наших мас-медіа була державна цензура, їм би виявляється жилося зовсім непогано! Такого на перший погляд дивного висновку наводять результати дослідження свободи слова в кількох регіонах України, проведені ВЦВГД спільно з Громадською палатою протягом двох останніх років. Вихідним мотивом до них стало подив з приводу результатів рейтингуамериканської правозахисної організації "Фрідом Хаус". У рейтингу 2007 р. Україна розділила 158-е місце з Бахрейном та Венесуелою з рейтингом 72 бали та потрапила до групи “невільних” країн. З того часу наш рейтинг так і не зріс. Досліджуючи методи виставлення оцінок цим фондом, ми встановили, що вони формуються на основі "результатів, наданих оглядачами", а також "звітів про відвідини іноземних держав штатними співробітниками та консультантами". Тобто на суб'єктивних відчуттях експертів, найчастіше невільних від ідеологічних та політичних уподобань. Є ще одна думка: Україна — настільки велика і різна країна, що «середня температура по палаті» мало що говорить про реальну ситуацію в Москві, Калмикії, Калінінграді чи Татарстані. Тому ми вирішили створити такий дослідницький інструмент, який дозволив би виявити дійсні відмінності у рівні свободи слова у різних регіонах, а також виявити основні причини та фактори, що заважають свободі слова. Ми робимо це, опитуючи як самих журналістів чи опозиційних політиків, а й одержувачів інформації, тобто. населення, та окремо – підприємців.
І ось які, наприклад, результати останнього опитування, проведеного в Іркутській області. У цьому регіоні рідкісні ситуації, коли влада обмежує або припиняє діяльність ЗМІ через невідповідність їхньої позиції офіційній ідеології, позиції регіональної та місцевої влади. Влада не обмежує доступ громадян до інтернет-ресурсів. Практика судових переслідувань за висловлювання у Мережі не поширена. Журналісти рідко зазнають переслідувань з боку влади. Крім того, власники більшості ЗМІ в регіоні відомі, а інформація, що публікується, відображає широкий спектр різних точок зору. Зрештою, організація випускумедіапродукції не становить особливої складності та не зустрічає перешкод, а друкарське виробництво в регіоні практично не контролюється державою. Начебто все непогано.
Але водночас дослідження відзначило страх громадян висловлюватися відкрито, обговорюючи теми, що стосуються влади, побоюючись переслідувань. На думку опитаних, право кожного вільно висловлювати свою думку, закріплену в Конституції, практично реалізується лише частково. Причому цікаво, що при цьому практично ніхто не називав випадків, коли прості громадяни піддавалися переслідуванню з боку влади за висловлення переконань, що суперечать офіційній ідеології, позиції регіональної та місцевої влади.
Широко поширена практика, коли приватні особи чи громадські організації платять журналістам, купуючи таким чином лояльність ЗМІ. А інформація, що розповсюджується місцевими ЗМІ, значною мірою контролюється з боку регіональних органів влади та муніципалітетів.
На перспективу слід звернути увагу на незадоволеність частини української аудиторії тим, що 33% опитаних називають “одноманітністю та малоцікавістю ЗМІ”. Така оцінка різко контрастує із загальновідомою статистикою зростання кількості телеканалів та радіостанцій найрізноманітнішої спрямованості.
Ймовірно, тут йдеться про те, що багато споживачів медіа тонуть у безперервно зростаючому морі інформації, і потрібно протягнути їм руку допомоги — або навчити їх плавати самостійно. Питання лише, хто і як має у нас цим займатися.