Риногенний менінгіт, арахноїдит Риногенний гнійний менінгіт розвивається зазвичай при гострому або
Риногенний гнійний менінгіт розвивається зазвичай при гострому або загостренні хронічного гнійного запалення у верхній групі приносових пазух (лобова, гратчаста, клиноподібна) внаслідок того, що інфекція може по контакту проникнути в порожнину черепа і викликати гнійне розлите запаленням мозку.
Відомі численні випадки виникнення гнійного менінгіту при травмі ситовидної платівки після внутрішньоносової операції, при переломах основи черепа.
У цих випадках інфекція поширюється через тріщини та по периневральних лімфатичних шляхах волокон нюхового нерва.
При риногенному гнійному менінгіті відбувається посилена продукція цереброспінальної рідини, внаслідок чого підвищується внутрішньочерепний тиск, що зазвичай викликає дифузний головний біль. Крім того, запальний процес тією чи іншою мірою поширюється на головний мозок та черепні нерви. Таке велике ураження центральної нервової системи і зумовлює появу певної симптоматики поруч із характерними ознаками менінгіту.
При гнійному менінгіті, як правило, реєструють ригідність потиличних м'язів, симптом Керніга, постійну високу температуру тіла. У виражених випадках захворювання зазвичай виявляється верхній та нижній симптоми Брудзинського. Діагностично достовірною ознакою є зміна цереброспінальної рідини – збільшення у ній кількості клітин та вмісту білка. При пункції рідина витікає частими краплями чи струменем внаслідок підвищення тиску. Біохімічні та мікроскопічні показники ідентичні таким при отогенному гнійному менінгіті. Проте прогноз при риногенному запаленні менш сприятливий, ніж за отогенном.
Лікуванняе захворювання полягає у терміновому радикальному хірургічному втручанні на запалених пазухах з метою елімінації гнійного вогнища. Одночасно проводять масивну протизапальну та дегідратаційну терапію, спинномозкові пункції.
Риногенний арахноїдит є або результатом лептоменінгіту з розвитком рубців і кіст павутинної оболонки, або первинним фіброзно-пластичним процесом у сенсибілізованому гнійною інфекцією організмі.
Найчастіше арахноїдит супроводжує етмоїдит, сфеноїдит, гайморит, рідше - фронтит.
Клінінська картина складається з загальномозкових симптомів, осередкових знаків і змін цереброспінальної рідини. Найбільш характерна клініка арахноїдиту з оптохіазмальним синдромом. Головний біль у цих випадках буває як дифузним, так і локалізованим у лобно-офтальмічній або потиличній областях. Вона може бути постійною, тупою, що посилюється при загостреннях арахноїдиту, але може мати характер невралгії з ірритацією в лоб і перенесення. Іноді біль голови супроводжується нудотою, блювоти зазвичай не буває, дуже рідкісні менінгеальні симптоми, виражені нерізко.
При д а аг н о с т і ке важливе значення мають зміна полів зору, гостроти зору та стан очного дна. При люмбальної пункції майже завжди визначається високий лікворний тиск (до 350-400 мм вод. ст. При нормі 100 - 180 мм вод. ст.). Склад цереброспінальної рідини або гідроцефальний (0,099 г/л) або білок підвищений помірно (від 0,36-0,49 до 0,66 г/л). Кількість клітин зазвичай не збільшено.
Діагноз риногенного арахноїдиту ґрунтується на встановленні зв'язку між захворюванням пазух та розвитком порушення з боку зору. При диференціальній діагностиці від пухлини гіпофіза, арахноїдендотеліоми слід враховуватирентгенологічні зміни області турецького сідла, дані комп'ютерної томографії та МРТ.
У ранній діагностиці риногенних арахноїдитів важливі результати пневмо-, електро- та ехоенцефалографії.
Лікування. Терапевтична тактика при риногенному арахноїдиті складається з хірургічної ліквідації вогнища запалення в порожнині носа та приносових пазухах та активної медикаментозної протизапальної та дегідратаційної терапії. У ряді випадків показано лікування у неврологічному чи нейрохірургічному стаціонарах.