Про родичів жирафу та загадку Конфуція (Андрій Броніславович Гарбузов)
Колись, давно, жирафи жили по всій землі. А не тільки в Африці та зоопарках, як зараз. Вони могли б жити навіть у великому місті, їздити в метро та на велосипеді. Але тоді ще не було ні міст, ні метро, ні велосипедів.
І шия у жирафів була звичайнісінька, як у нас з вами, наприклад.
Але одного разу, з незрозумілої причини, може бути відразу, а може й ні, у всіх жирафів, що живуть по всій землі, шия стала такою, як зараз. Це тепер усі звикли, а тоді жирафи сильно дивувалися, не кажучи вже про інших. Нікому досі невідомо, чому жирафи стали такими довгошими. Кажуть, що їм далеко було тягнутися до землі, щоби їсти траву. Ноги у жирафа геть які довгі. Поки дістанеться жираф губами до землі – різні спритні хом'ячки та антилопи траву вже з'їли. От і доводилося йому щосили тягтися до кронів дерев, за соковитим листям. Так шия й витяглася.
По-моєму нісенітниця все це. У школі відмінники десять років руку тягнуть. А двієчники ніколи. Але руки у всіх чомусь однакові. Непридатна теорія.
Ніхто ніколи не дізнається, як було насправді. ТБ тоді ще не винайшли, а тому науково-пізнавального фільму про ті часи немає.
З тієї ж причини невідомо, чому вимерли мамонти. Розповідають, що від холоду. Можливо, велике похолодання було насправді. Але що заважало мамонтам зібрати пожитки і рушити в теплі краї? Та й пожитків у мамонтів не було. Тоді зовсім незрозуміло.
Зате цілком ясно, що сталося з жирафами (ще тими, зі звичайною шиєю) коли похолодало. Ті з них, які жили на півночі, перетворилися на лосів. Ви порівняєте жирафа з лосем: ті ж довжелезні ноги, ніздрюватаморда і очі навикате. Тільки у жирафа вони хитрі та веселі, а у лося добрі та сумні. Сумні через те, що доводиться йому все життя носити величезні важкі роги. Вони виросли, щоб відганяти вовків, росомах та рисів.
Ще з'явилася товста темна шерсть. Під нею лосі, як і раніше, носять тонку плямисту шубку. Як ми під теплим пальто гарний легкий светр.
Не беруся пояснити, навіщо лосю борода. Він і сам би не зміг, навіть якщо розмовляв нашою мовою. Я знаю чимало чоловіків, які носять бороди, але зовсім не уявляють, для чого вони це роблять.
А добрі лосі через те, що їм треба бути вгодованими. На морозі таке легше. Адже всі злидні худі та кістляві. І тремтять чи то від злості, чи то від холоду. На півночі не буває худих. Подивіться на кита чи хоча б тюленя.
Але повернемося до наших жирафів. Під час великого холоду у жирафа ще не було довгої шиї. Інакше до його голови дуже довго доходило б, що треба встати з замерзлої землі, або поскакати на південь, або перетворитися на лося. Жираф би вмерз у вічний лід. І тоді разом із замороженими мамонтами зараз би знаходили жирафів, що чудово збереглися.
Але цього немає, отже, міркуємо ми правильно.
Холодно – це погано. Але коли дуже спекотно – теж нічого доброго. Напевно, Африка колись була теплим зеленим континентом. Можливо, навіть вся суша була одним великим родючим материком.
Ну, правда ж прикро, що нам ніколи не дізнатися, чому на місці безкраїх зелених лук і лісів, синіх озер і річок з'явилися виснажливо спекотні, безводні, однобарвні пустелі. Цукру наприклад. Або Каракуми.
Жирафам, захопленим там цими змінами в кліматі та природі, довелося вибирати: чи загинути в курному пеклі, чи служитилюдям. Люди могли вирити криниці, оросити висохлу землю водними каналами та й просто по-дружньому потріпати по кумедній довгій фізіономії.
Але замість води та ласки люди зажадали, щоб жирафи носили на своїх спинах величезні пакунки з різними предметами: їжею, одягом і взагалі з чим попало. Від палючого сонця плями на шкурах вигоріли, від них не залишилося й сліду. Від важких тюків на спинах з'явилися горби.
Кажуть, що це мішки з поживною масою, щоб під час далеких переходів по пустелі довго обходитися без їжі та води. Лікаря. Працював я якось землекопом. І від важкої лопати на долонях утворилися чималі бугорки мозолів. А від мішка на спині о-го-го, який мозоль може вирости! До чого тут поживна маса?
Потім цих жирафів почали називати верблюдами. Коли якась зебра вперше назвала жирафа верблюдом, жираф так розлютився, що плюнув у неї. Це не допомогло, але звичка плюватися у верблюда залишилася.
Зебра може не сильно ображатись. Схоже на те, що верблюд плюнув навіть у самого Конфуція, бо той придумав загадку: вранці на чотирьох, вдень на чотирьох, увечері на двох. Відгадка: двогорбий верблюд відкинувся.
У ті часи шия у жирафу вже стала помітно зростати. Навіть у верблюда вона ось яка довга, вигнута. Якщо він її розпрямить у каравані, то уткнеться носом у хвіст верблюда, що йде перед ним. А навіщо йому така довга шия? Адже не тягнутися ж до зелених листочків високого дерева. Немає дерев у пустелі. Напевно, щоб заглядати за бархан: чи не з'явився за ним довгоочікуваний оазис.
Нічого такі теорії не варті. Я вірю тільки в те, що бачив на власні очі. Ось жив у мене по сусідству веселий молодий пес. Був він підсмаженим і спритним. Аленезабаром, не за тисячу років, як про того жирафа кажуть, а років за п'ять, він перетворився на товсту неповоротку барило на чотирьох ніжках, зі стомленим поглядом і похмурою головою. А все тому, що всі ці п'ять років сусідка, господарка бобика, складала в нього все, що могла дотягнути з продуктового магазину. Ось і розтягнула йому шкіру та кістки.
Нащадків у барбоса не було, тому що баули з провізією не розмножуються. Інакше проблема голоду в тій же Африці давно була б вирішена.
У таку еволюцію я ще можу повірити, бо все бачив сам.
А про те, що було давним-давно і тривало тисячоліттями, можна тільки здогадуватися. З відомою комусь часткою правдивості, звичайно.
Натомість відомо, коли та чому заговорили папуги. Але про це у наступному розділі.