Остання заповідь Спасителя – диякон Георгій Максимов, Катехизація та воцерковлення
Напередодні Свого вознесіння Господь Ісус Христос сказав Своїм учням: «Ідіть, навчіть всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх виконувати все, що Я вам наказав» (Мт. 28:19-20); «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всій тварі. Хто буде вірувати і хреститись, спасеться; а хто не буде вірувати, буде засуджений» (Мк. 16:15-16).
І справді, варто заговорити про зовнішню, справжню місію навіть із воцерковленою людиною, як та, скривившись, неодмінно відповість, що, мовляв, звичайно, проповідувати Слово Боже будь-яким папуасам і китайцям — справа непогана, але ось нам би спочатку «своїх» звернути всіх до Христа, а потім уже можна подумати і про «чужих».
На жаль, які говорять так, не розуміють чи не хочуть зрозуміти дві речі.
По-перше, це означає, що ми свідомо відмовляємося виконувати заповідь Господа нашого Ісуса Христа про проповідь усім народам. Чуючи заповідь Спасителя, ми думаємо не про те, як її виконати, а про те, як обґрунтувати наше небажання її виконувати. З усіма наслідками, що випливають для нашого духовного життя.
Як відомо, дорога під назвою "зроблю завтра" веде на дорогу під назвою "ніколи". Говорячи, що проповіддю Євангелія іншим народам ми займемося лише після того, як звернемо всіх українців, ми тим самим кажемо, що не займемося нею ніколи — бо цілком зрозуміло, що як би добре ми не проповідували «своїм», вони ніколи не стануть поголовно. православними, оскільки у більшості випадків причиною їхнього невіри є не брак відомостей про віру чи належні православні приклади, а свідомий вибір. Так само і за часів апостолів було в єврейському народі. Якби апостоли вирішили тоді «навернути спочаткусвоїх, а потім уже йти до чужих», то й досі єврейський народ не був би поголовно православним, а решта всіх народів, включаючи і наш, український, гинула б у язичництві.
По-друге, внутрішня місія ніколи не буде успішною без зовнішньої. Будь-який «наш» невір, якому проповідуватимуть Православ'я може з повною підставою сказати: «Ви мене закликаєте жити за заповідями Христовими? То чому самі їх не виконуєте? Христос каже: «Проповідуйте Євангеліє всій тварі», а ви не проповідуєте». Звичайно, зможе лише один із сотні, але решта дев'яносто дев'ять, хоча не зможуть висловити це в словах, але відчують те саме на духовному рівні. Бо кого можуть навернути до Бога ті, хто свідомо не бажає виконувати Його заповіді?
І навпаки, якщо ми проповідуватимемо неправославним народам, як тим, які живуть в Україні, так і тим, які живуть поза нею, то стане результативнішою і внутрішня місія. І подвижницьке служіння місіонерів, і подвиги віри серед новонавернених іноплемінників запалять вогонь благочестивого ревнощів у багатьох «номінально православних». Тож аківна проповідь української Православної Церкви серед інших народів завдасть не шкоди, а великої користі для поширення віри в українському народі.
Сюди ж треба віднести й такий «аргумент», що, начебто, у нас зараз стільки внутрішніх проблем, що не до місії, а от коли проблеми вирішаться, тоді вже й подумаємо… Насправді, тут переплутано причину зі слідством. Наші проблеми є наслідком того, що ми не живемо за заповідями Христовими, одна з яких – «Ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина та Святого Духа». Єдиний шлях до подолання проблем — почати жити за заповідями, в тому числі й цією. Заповіді дані не для тих, у когонемає проблем, а всім, хто називає себе православними християнами.
Нарешті, з темою дотримання останньої заповіді Спасителя пов'язане ще одне важливе питання, яке безпосередньо стосується долі нашої земної вітчизни і нашого народу.
Багато століть Православна Церква практично не займалася місією, якщо не брати до уваги окремі зусилля української Церкви. Для більшості Помісних Церков вибачальною обставиною було турецьке ярмо, яке ускладнювало життя православних християн. Однак у XIX столітті Греція, Болгарія, Румунія, Сербія та Чорногорія здобули свободу, але, на жаль, ці православні народи зовсім не поспішали поділитися Православ'ям з тими, хто про нього не знає.
Через це ще сто років тому православ'я було обмежене ареалом компактного розселення традиційно православних народів. У решті світу про православну віру не знали взагалі нічого. Це стосувалося навіть найосвіченіших людей Західної Європи, не кажучи вже про жителів Азії, Африки, Південної Америки та Австралії.
І в ХХ столітті для членів усіх Помісних Церков виникли такі умови, що їм мимоволі довелося залишити обжиті місця і розселитися по всіх тих країнах, куди вони не хотіли їхати добровільно. В Україні це були революція, громадянська війна і велика вітчизняна, у Сербії, Болгарії та Румунії — прихід комунізму, у Греції — громадянська війна та економічні проблеми, для Антіохійського та Єрусалимського патріархату — посилення тиску з боку іновірного оточення.
Таким чином минуле ХХ століття стало століттям найширшого поширення Православ'я планетою. Православні діаспори виникли всіх континентах й у переважній більшості країн. І скрізь, де вони з'являлися, виникали православні храми, а в них священики та єпископи,проводилися переклади літургії місцевими мовами, видавалася православна література мовами неправославних народів.
Так виникли умови для того, щоб місцеві жителі почали дізнаватися про Православ'я, а дізнавшись, багато хто став звертатися до істинної Церкви Христової, і звертати інших. Завдяки цьому в Західній Європі та Азії православними стали тисячі, в Америці – десятки тисяч, а в Африці – сотні тисяч людей.
У стародавньому варіанті житія апостола Хоми розповідається, що він, отримавши на спад для проповіді Індію, ніяк не хотів вирушати в таку далеку країну. І Господь йому допоміг - продавши в рабство капітану корабля, що вирушав до Індії. Дивлячись на вищенаведені факти під цим самим кутом, складається враження, ніби Господь через скорботи вигнав православних на проповідь іншим народам, куди вони не хотіли йти добровільно. Ми самі змусили Його до того своєї лінощами і бездіяльністю.
І зараз, після падіння безбожної влади та набуття Церквою повної свободи у своїй діяльності, ми маємо стільки можливостей для успішної та ефективної зовнішньої місії, скільки, напевно, не було в жодному з попередніх століть. Проте ми майже нічого не робимо для зовнішньої місії. Є лише кілька ентузіастів, які не мають підтримки ні з боку Церкви, ні з боку держави. Соромно усвідомлювати, що українська Православна Церква, найчисленніша з усіх Помісних Церков, приділяє увагу зовнішній місії чи не найменше від інших.
Ще понад півтора століття тому святитель Філарет Московський писав: «Свята Церква потребує проповідників віри для сповіщення її в сусідніх країнах — Китаї, Японії, Америці, Тибеті, Бухарі, Хіві, Кохані, Персії, Туреччині та у всіх європейських державах латинського, лютеранського іреформаторського сповідання» (Доповідь государеві про причини тяжкого становища Православної Церкви в Україні).
Цей імператив нашої Церкви був виражений ще позаминулому столітті, і, однак, у деяких із перелічених святителем Філаретом країнах до цього дня не ступала нога православного місіонера.
Остання заповідь Спасителя, як і раніше, залишається недбалою. Як знати, чи не готуємо ми на свою голову нові кари, які змусять нас вирушити туди, куди ми не хочемо їхати за своєю волею?
Звичайно, не кожен може залишити все і поїхати до Африки чи Азії, щоб проповідувати там Православ'я. Це особливе служіння, на яке може зважитися лише справді великий духом і віддана Богові людина. Але абсолютно кожен православний християнин може в міру своїх сил надати посильну допомогу тим нашим місіонерам, які вже працюють в інших країнах.
Прикладом цього є святий праведний Іоанн Кронштадтський, який, служачи в Україні, всіляко підтримував місію, жертвуючи і для будівництва православного храму в Німеччині, і для першого православного храму в Південній Америці, і на Японську православну місію, і місіонерам в інших країнах.
Вже зараз наші українські місіонери самовіддано працюють у Таїланді, Гонконгу, Монголії, інших місцях. Вони потребують нашої підтримки — як духовної, так і матеріальної. А ми потребуємо цю підтримку їм надати, бо так ми виконаємо останню заповідь Спасителя і зможемо стати співучасниками того, що Він обіцяв, кажучи: «Якщо Моїх заповідей дотримуєтеся, залишитеся в любові Моїй» (Ів. 15:10).