Н.А. Бердяєв про характер українського народу (стор. 1 із 4)
про характер українського народу.
Микола Олександрович Бердяєв — один із найвідоміших українських філософів XX століття. Навчався у Київському університеті. За участь у «Союзі боротьби за визволення робітничого класу» було виключено заслано до Вологди. Незабаром відійшов від марксизму. На початку XX століття бере активну участь у духовно-громадському русі, який отримав назву «український релігійний та культурний ренесанс». Брав участь у програмних збірниках «Проблеми ідеалізму» (1902), «Віхи» (1909), «З глибини» (1918), які, за загальним визнанням, стали маніфестами українського ідеалізму. Після жовтня був професором Московського університету, заснував Вільну академію духовної культури. У 1921 році висланий із СРСР; жив у Берліні, потім у Парижі. Тут їм були написані книги, які принесли йому світову популярність.
Судження Бердяєва про Україну, український народ, українську душу неповторні, вільні та широкі. У них немає суворої послідовності та термінологічної точності, зате є яскрава образність і алегоричність, велика кількість афоризмів та історичних паралелей, контрасти та парадокси. українська душа, пише він, є поєднанням різнорідних сутнісних засад: «незліченної кількості тез та антитез» - свободи та поневоленості, революційності та консерватизму, новаторства та інертності, підприємливості та лінощів.
Праці Бердяєва містять критику соціалістичного шляху перебудови України. Разом з тим, за кордоном він виступав як патріот, видний представник української культури, противник різних форм русофобії. Поряд із В.Зеньковським, Г.Федотовим та С.Франком вперше познайомив Захід з історією української філософії, сприяв сприйняттю української культури як явища, що має світове значення.
Відповідальний,стурбований станом світу, погляд Бердяєва формулювався у відповідь на виклик часу. Більшість його пророцтв, що народжувалися ніби від зіткнень з духовними реальностями і, як блискавки, що освітлювали майбутнє, досі залишаються в силі, про що ясно говорить і пропонована нижче добірка текстів Бердяєва.
«Світова війна гостро ставить питання про українську національну самосвідомість. українська національна думка відчуває потребу розгадати загадку України, зрозуміти ідею України, визначити її місце у світі. Усі відчувають сьогоднішнього світового дня, що Україна стоїть перед великими світовими завданнями. Але це глибоке почуття супроводжується свідомістю невизначеності, майже невизначеності цих завдань. З давніх часів було передчуття, що Україна призначена чомусь великому, що Україна — особлива країна, не схожа на жодну країну світу. українська національна думка харчувалася почуттям богообраності та богоносності України. Йде це від старої ідеї Москви як Третього Риму, через слов'янофільство -до Достоєвського, Соловйова і до сучасних неослов'янофілів. До ідей цього порядку прилипло багато фальші та брехні, але позначилося в них і щось і справді народне, справді українське. Не може людина все життя відчувати якесь особливе і велике покликання і гостро усвідомлювати його в періоди найбільшого духовного піднесення, якщо людина ця ні до чого значного не покликана і не призначена. Це біологічно неможливе. Неможливо це й у житті цілого народу.
Україна не відігравала ще визначальної ролі у світовому житті, вона не ввійшла ще по-справжньому у життя європейського людства. Велика Україна все ще залишалася самотньою провінцією в житті світовому та європейському, її духовне життя було відокремлено та замкнуте. Україна все ще не знає світ, спотворено сприймаєїї образ і хибно та поверхово про нього судить. Духовні сили України не стали ще іманентними культурному життю європейського людства. Для західного культурного людства Україна все ще залишається якимось чужим Сходом, який то притягує своєю таємницею, то відштовхує своїм варварством. Навіть Толстой і Достоєвський приваблюють західної культурної людини, як екзотична їжа, незвично йому гостра. Багатьох на Заході тягне за собою таємнича глибина українського Сходу. Світло зі Сходу бачили лише деякі обрані особливості. українська держава давно вже визнана великою державою, з якою мають зважати всі держави світу і яка відіграє значну роль у міжнародній політиці. Але духовна культура Укаїни, то ядро життя, по відношенню до якого сама державність є лише поверхнева оболонка та зброя, не займає ще великодержавного становища у світі. Дух України не може ще диктувати народам тих умов, які може диктувати українська дипломатія. Слов'янська раса не зайняла ще світі того становища, яке посіла раса латинська чи німецька. Ось що має докорінно змінитись після нинішньої великої війни, яка є абсолютно небувалим історичним сплетенням східного та західного людства. Творчий дух України займе, нарешті, великодержавне становище у духовному світовому концерті. Те, що відбувалося у надрах українського духу, перестане вже бути провінційним, окремим і замкнутим, стане світовим та загальнолюдським, не східним, але й не західним. Для цього давно вже дозріли потенційні духовні сили України.
Але здійснення світових завдань України не може бути надано свавіллям стихійних сил історії. Необхідні творчі зусилля національного розуму та національної волі. І якщо народиЗаходу змушені будуть, нарешті, побачити єдине обличчя Укаїни та визнати її покликання, то залишається все ще незрозумілим, чи усвідомлюємо ми самі, що є Україна і до чого вона покликана? Для нас самих Україна залишається нерозгаданою таємницею. Україна – суперечлива, антиномічна. Душа України не покривається жодними доктринами. Тютчев сказав про свою Україну:
Розумом України не зрозуміти,
Аршином загальним не виміряти:
У неї особлива стати.
В Україну можна лише вірити.
І справді можна сказати, що Україна незбагненна для розуму і незмірна жодними аршинами доктрин та навчань.
Україна — найбездержавніша, найанархічніша країна у світі. І український народ — найаполітичніший народ, котрий ніколи не вмів влаштовувати свою землю. Усі справді українські, національні письменники, мислителі, публіцисти – усі були бездержавниками, своєрідними анархістами. Анархізм - явище українського духу, він по-різному був притаманний і нашим крайнім лівим, і нашим крайнім правим. І українські ліберали були скоріше гуманістами, аніж державниками. Ніхто не хотів влади, всі боялися влади, як нечистоти. українська душа хоче священної влади, богообраної влади. Природа українського народу зізнається як аскетична, яка зрікається земних справ і земних благ.
В основі української історії лежить знаменна легенда про покликання варяг-іноземців для управління українською землею, оскільки «земля наша велика і рясна, але порядку в ній немає». Як характерно це для фатальної нездатності та небажання українського народу самому влаштовувати порядок у своїй землі! Український народ ніби хоче не стільки вільної держави, свободи в державі, скільки свободи від держави, свободи від турбот про земний устрій. український народ не хочебути мужнім будівельником, його природа визначається як жіночна, пасивна та покірна у справах державних, він завжди чекає нареченого, чоловіка, володаря. Україна – земля покірна, жіночна. Пасивна, рецептивна жіночність щодо державної влади — така характерна для українського народу та для української історії. Немає меж смиренного терпіння багатостраждального українського народу. Державна влада завжди була зовнішнім, а не внутрішнім принципом бездержавного українського народу; вона не з нього творилася, а приходила ніби ззовні, як наречений приходить до нареченої. І тому так часто влада справляла враження іноземної, якогось німецького панування. українські радикали та українські консерватори однаково думали, що держава — це вони, а не ми. Дуже притаманно, що в українській історії не було лицарства, цього мужнього початку. З цим пов'язаний недостатній розвиток особистого започаткування в українському житті. український народ завжди любив жити у теплі колективу, у якійсь розчиненості у стихії землі, у лоні матері. Лицарство кує почуття особистої гідності та честі, створює загартування особистості. Цього особистого гарту не створювала українська історія. в українській людині є м'якотілість, в українській особі немає вирізаного та виточеного профілю.
український народ створив наймогутнішу у світі державу, найбільшу імперію. З Івана Каліти послідовно і наполегливо збиралася Україна і досягла розмірів, які приголомшують уяву всіх народів світу. Сили народу, про який небезпідставно думають, що він спрямований до внутрішнього духовного життя, віддаються колоссу державності, що перетворює все на свою зброю. Інтереси творення, підтримки та охорони величезної держави займають цілком виняткове тапереважне місце в українській історії. Майже не залишалося сил для українського народу для вільного творчого життя, вся кров йшла на зміцнення та захист держави. Класи та стани слабко розвинені і грали тієї ролі, яку грали історія західних країн. Особистість була придушена величезними розмірами держави, що пред'являла непосильні вимоги. Бюрократія розвинулася до жахливих розмірів. Російська державність займала становище сторожове та оборонне. Вона виковувалася у боротьбі з татарщиною, у смутну епоху, в іноземні навали. І вона перетворилася на самодостатнє абстрактне початок; вона живе своїм власним життям, за своїм законом, не хоче бути підпорядкованою функцією народного життя. Ця особливість української історії наклала на українське життя печатку безрадісності та пригніченості. Неможливою була вільна гра творчих сил людини. Влада бюрократії в українському житті була внутрішньою навалою німецької. Німеччина якось органічно увійшла до української державності та володіла жіночною та пасивною українською стихією. Земля українська не того прийняла за свого судженого, помилилась у нареченому. Великі жертви зазнав український народ для створення української держави, багато крові пролив, але сам залишився безвладним у своїй неосяжній державі. Чужий українському народові імперіалізм у західному та буржуазному значенні слова, але він покірно віддавав свої сили на створення імперіалізму, в якому його серце не було зацікавлене. Тут прихована таємниця української історії та української душі. Ніяка філософія історії, слов'янофільська чи західницька, не розгадала ще, чому найбездержавніший народ створив таку величезну і могутню державність, чому найанархічніший народ такий підкорений бюрократії, чомусь вільний духомнарод ніби не хоче вільного життя? Ця таємниця пов'язана з особливим співвідношенням жіночного та мужнього початку в українському народному характері. »