Історія молодого бізнесмена, який шиє сумки
Артем Задніпряний показує покинуті цехи взуттєвої фабрики у Бобруйску. Невелику їх частину він уже викупив і відремонтував під свій завод з пошиття сумок та аксесуарів Versado. Ці ж площі купити лише планує. Ми йдемо старим цехом колишньої фабрики — діряві підлоги, довкола заржавілі верстати, на них радянські інструкції, подекуди старі устілки для взуття. Відчуття таке, ніби люди тікали від бомбардування і все так і залишили.
— Якщо вийде, проситимемо, щоб і цей цех нам продали, — каже про свої плани Артем. Він збирається розширити виробництво, а поки що проводить екскурсію тим, що створив за останні десять років. Він розповідає історію студента, який колись не побоявся, відкрив завод із пошиття сумок та зайняв свою нішу не лише в Білорусі, а й у Каїні.
Як спочатку продавав китайські сумки, а потім вирішив шити сам
Ідея зайнятися бізнесом у молодої людини з'явилася після закінчення БДУІРу. На той момент Артему було 21 рік.
— Коли навчався на останньому курсі, то був бум на ноутбуки. Це приблизно 2005 рік. Але сумки для них коштували якихось космічних грошей. Ціни розпочиналися від 30 доларів. Я вирішив принести контейнер сумок з Китаю. Привіз, продав. Думаю, привезу ще один контейнер. Настала партія. Частина її виявилася із шлюбом: блискавки на сумках розвалювалися. І якщо в контейнері 15 тисяч сумок, то тисячі шість були браковані. Вирішив поцікавитись у місцевому Будинку побуту, скільки коштує ремонт. Але виявилося, що якщо сумка в Китаї коштує три-чотири долари, то ремонт блискавки коштуєстільки ж. Став думати, що робити, дізнався, скільки коштують швейні машинки, яка зарплатня у швачок, і подумав: а чому б не створити своє виробництво? Молодий був, нічого не боявся, – згадує він.
Так Артем розпочав бізнес: орендував приміщення у Мінську, купив п'ять швейних машинок, найняв швачок і почав шити сумки для ноутбуків.
— Ми росли, і згодом постало питання про розширення. Знайшли цей майданчик у Бобруйску. Здавалося б, усе гаразд. Але почали шукати швачок. В принципі, Бобруйск - швейне місто. Але знайти людей спершу було складно, бо ми шили не так, як інші. Ми мали інші технології. Китайці так шити могли, а наші ні. У результаті купували спеціальне обладнання для прошивки та навчали персонал. Відшивали понад п'ять тисяч сумок на місяць і здебільшого продавали до комп'ютерних мереж у Білорусі. Все добре розкуповувалося, бо за ціною товар був як китайські сумки, але якість краща.
— Я приїхав до них, домовилися за ціною. А керівник тієї фабрики каже, що людей звільняти шкода, там жінки передпенсійного віку. І хоч я чохли до цього ніколи не шив, погодився лишити людей. Дизайн чохлів та шкіру, з якої їх робили, ми змінили — і в результаті за перший місяць пошили тисячу чохлів, за два-три місяці розігналися до трьох тисяч, а потім робили всі сім. Все це продавали у мережі «Зв'язковий» у Білорусі.
— Чесно кажучи, оскільки ми мали гарну репутацію, нам було нескладно потрапити до «Зв'язного» до України. Але, в принципі, в українські мережі практично неможливо потрапити. Ми ще намагалися працювати з «Євросетью». Але там така висока конкуренція, що вони білоукраїнські компанії, в принципі, не розглядають. Над нами навіть сміялися.
Потрапивши в українську мережу, обороти наростили до 50 тисяч чохлів на місяць, але й цього мало.
— Швей я вмовляв як міг, вони, звичайно, спершу бурчали. Але потім умовляннями, мотивацією, досягли поставленої мети. Так ми почали шити по сто тисяч чохлів на місяць. На той момент у українського «Связного» було понад п'ять тисяч салонів, ми ж були представлені у чотирьох тисячах салонів і займали по чохлах близько 20% ринку.
— Поки робили ці моделі, розпочався спад, і пластик залишився нам на згадку.
У 2013 році знову почалася криза, і продажі почали падати.
— Треба було щось міняти, і ми запустили лінійку шкіряних чоловічих сумок. Дизайнерів у нас не було, а я чоловік, тож ми й вирішили робити чоловічі сумки. Обсяг був, а продаж не дуже. Чоловік же купить сумку і 10 років з нею ганятиме, доки ручка не відірветься. Ми все це усвідомили, і в 2015 році вирішили переходити на фешн і жіночий асортимент.
«У Білорусі непогана шкіра, але турецька якісніша»
Артем найняв конструкторів, проаналізував ринок і більшу частину асортименту сконцентрував на аксесуарах: шкіряних косметичках, гаманцях, обкладинках для документів, футлярах для ключів. Паралельно розвивав виробництво жіночих рюкзаків та сумок.
— Ми розуміли, що найкраще шкіргалантерею у світі роблять італійці. Тож запросили звідти спеціалістів. Їхній робочий день коштував по 250 євро, це не рахуючи витрат на переліт, проживання та харчування. Вони показали, як шити, розробили під нас програму, на якій ми конструюємо сумки, навчили працювати на спеціальній машині, яку ми в Італії купили.
Молода людина показує нам цю машину. Вона коштувала 200 тисяч євро. На ній сумки розкроюють. Все автоматизовано, ескізнадходить по мережі, і машина вирізує потрібні шматочки. За вісім годин вона робить 40 розкроїв сумок.
— Ми приватне підприємство, немає сенсу роздмухувати штат, — каже Артем.
Мінімальна зарплата – 500 рублів, максимальна – 1600 рублів. Сума залежить від угоди: що більше сумок пошиєш, то більше заробиш.
70-80% усієї шкіри, яку використовують на підприємстві, темного кольору: коричневого, чорного, синього.
— Чорний колір — універсальніший. Влітку, звичайно, продається більше виробів із світлої шкіри. Але оскільки у нас мало сонячних днів, люди через невисокий достаток намагаються купити речі більш універсальні. Тому переважні продажі йдуть як у нас, так і в Україні, сумок темних кольорів. Хоча ціна кольорової та темної шкіри відрізняється на 10-15%, але через це ми не робимо виріб дорожчим.
Матеріал привозять із Туреччини, України, купують і білоукраїнську. Найчастіше використовують українську та білоукраїнську шкіру.
— Білоруси роблять непогану шкіру. Завод у Гатовому колись будувався, щоб виробляти матеріал на Радянський Союз. Там щодо сучасного обладнання, але технології слабкі. Українці якісніше роблять приблизно за ці ж гроші. Турки роблять значно якіснішим, у них шкіряне виробництво традиційно розвинене, але ціни там вдвічі вищі, ніж в Україні. При цьому вони мають багато незвичайної шкіри: різнобарвної, з принтами.
«У нас люди скептично ставляться до того, що зробили у Білорусі. Для мене це було шоком»
У бізнес Артем вклав трохи більше 1 млн. доларів. Ці гроші пішли, зокрема, на будівлю, обладнання та його підтримку. У складний період бізнесмен брав кредит. Зараз товар уздебільшого продають у Білорусі, частина йде на країни СНД. Також у компанії намагаються налагодити постачання до Німеччини та США.
Артем запропонував товар у білоукраїнських ГУМі та ЦУМі. Каже, що потрапити туди було нескладно, бо постачали те, чого вони практично не мали.
— То були шкіряні сумки для ноутбуків, дрібна шкіргалантерея. Їх бентежила ціна: трохи вищою, якщо порівнювати з іншими виробниками. Але враховуючи, що виріб складніший і з дорожчої шкіри, вони вирішили ризикнути. Поки що продаж у нас є.
За спостереженнями співрозмовника, останніми роками доходи в людей впали і кон'юнктура ринку змінилася.
— У 2015 році мали попит дорогі сумки, які коштують більше 100 доларів, зараз вони погано продаються. Люди дивляться на ціну. І якщо в Україні їх досі непогано купують, то в Білорусі набагато гірше.
При цьому Артем зауважує, що білоруси скептично ставляться до речей, які ми зробили.
— Ми мали кілька таких історій. Приходить людина до магазину, вибирає сумку, каже, що класна, підходить до каси розраховуватись, питає, чиє виробництво, дізнається, що білоукраїнське, і відмовляється купувати. Для мене це було шок. У моєму розумінні свого виробника, навпаки, треба підтримувати. При цьому в Україні білоукраїнське вважається якісним.
Артем упевнений, що те, наскільки легко вестиме бізнес, залежить «не від країни, а від мізків».
— У нас досить недорога робоча сила і якісніша, ніж у країнах СНД. Люди більш відповідальні та виховані. Але при цьому не можу знайти кадри. Наприклад, мені потрібна людина, яка скаже: «Беру твійцех, і ти в технологію не лізеш, я повністю все організую». Але таких людей немає. На співбесіду приходять технологи. Але за два роки роботи із сумками я вже сам знаю більше, ніж вони. Вони не знайомі з новими матеріалами, погано знають українську, турецьку шкіру, не кажучи вже про італійську.
Незважаючи на те, що основне виробництво у компанії в Бобруйску, директор, як і раніше, живе в Мінську. Каже, що тут має сім'ю. При цьому кілька разів на тиждень їздить до райцентру.
Зароблені гроші молодий бізнесмен зараз здебільшого вкладає у модернізацію виробництва.
— У бізнес вклав мільйон, ось його, рахуйте, і заробив. Спочатку капітал був невеликий і з усіх заробітків ми купували нове обладнання. Жити комфортно на те, що заробляємо, можна, але основна мета вивести виробництво на міжнародний рівень. Жодних яхт у мене немає, квартира і машина є. Як у всіх.