Історії українців, які після розпаду СРСР залишилися жити в Азербайджані
«Газета.Ru» продовжує серію публікацій, присвячених українцям, які після розпаду СРСР 1991 року залишилися жити в національних республіках. На цей раз — історії трьох людей різних поколінь, які тривалий час мешкали в Азербайджані.
Григорій Павлов, 66 років
Я народився у Баку, прожив там 22 роки. Свого часу Брежнєв сказав, що найбільш багатонаціональне місто в СРСР це саме азербайджанська столиця. Думаю, це було справедливо. Людей різних національностей було дуже багато — і українських, і вірмен, і євреїв, і азербайджанців. Були мішані шлюби, причому чимало. Я, ще коли навчався у школі, впевнено заговорив азербайджанською, бо він входив до обов'язкової програми, а практикуватися мені було де. Хоча він потрібен мені був поскільки: переважна частина мешканців міста говорила між собою українською. Само собою зрозуміло, що азербайджанці все вчили українську і багато хто знав її дуже пристойно. Більше того, у XX столітті виникло таке явище, як бакинська мова, як жартома його назвали самі місцеві. Це коли якась людина забувала те чи інше слово українською чи азербайджанською, вставляла інше — вірменське, татарське чи ще якесь. І всі його чудово розуміли.
«Мама просиділа кілька годин під дулом автомата»
Ще Баку та Азербайджану загалом мали досить дивну репутацію. Завжди ця республіка була курортною зоною, хоч жителі інших радянських регіонів приїжджали до нас не дуже часто. Чомусь вважалося, що Азербайджан не є найбезпечнішим місцем у Радянському Союзі. У той же час на Каспійському узбережжі, неподалік Баку, знаходився санаторій, де регулярно відпочивали деякі керівники ЦК Компартії, віддаючи перевагу нашим курортам Криму або Абхазії. Ну а щодо безпеки…Наведу такий приклад. 1986 року я привіз свою наречену до Баку з Москви. Після приїзду сказав їй, щоб вона не виходила надвір доти, доки я не познайомлю її з усіма сусідами. Але, як це буває, вона мене не послухала, вийшла в магазин за продуктами. І ось увечері до мене приходять п'ятеро друзів, азербайджанців, і заявляють: «Пробач, будь ласка, ми не знали, що це твоя майбутня дружина і підійшли до неї, щоб познайомитися. Але вона нам сказала про тебе, і тепер нам ніяково». Хоча вони нічого поганого їй не робили, а дуже чемно заговорили. Після цього
я сказав своїй майбутній дружині: «Тепер тебе багато хто знає, ходи де хочеш і куди хочеш. Навіть о третій годині ночі. Якщо тебе зустрінуть, то підвезуть, піднесуть сумки і всіляко допомагатимуть. Тут так заведено».
Також ми часто забували замикати двері в свою квартиру. І до якихось негативних наслідків для нас це не призводило. Не можна сказати, щоб у нас зовсім не було проблем: деякі місцеві, особливо великі начальники, все ж таки вважали українських людьми другого сорту і не давали підвищення по службі, наприклад. Однак, таких людей було не дуже багато.
Відразу після весілля я пішов до армії, а після служби повернувся до Баку і вступив на роботу до міліції. Крім того, я вступив на заочне відділення Бакинського інституту нафти та газу, проте закінчити його не зміг. Тоді дещо змінилася політика самого вишу. Якщо раніше там діяв принцип «Можеш — навчайся, не можеш — плати», тобто нікуди не придатний студент міг скласти всі іспити за певні пожертвування керівництву інституту, то мої роки почав діяти принцип «Хочеш не хочеш, а плати». Думаю, не треба пояснювати, що це означає. Але основна причина мого відходу була не в цьому. Справа в тому, що тоді в Азербайджані почаласясправжнісінька війна.
Розпад країни саме в нашій республіці почався не 1991 року, після путчу в Москві, і навіть не 1990 року, після вірменських погромів у Баку. Почалося все з заворушень у місті-супутнику столиці Сумгаїті. Потім події перенеслися й у Баку, це було неминуче. Я вже тоді зрозумів, чим це скінчиться, бо добре знав історію Азербайджану та Вірменії. Я був певен, що це триватиме років десять. Але я помилився. Це триває й досі. А тоді, 1988-го, із Сумгаїту побігли вірмени, але дісталося й українцям: хтось ховав у себе вірменські сім'ї і за це поплатився життям, когось убили «за компанію». Ми, міліціонери, просто не встигали реагувати на всі злочини у Сумгаїті (нас туди надіслали на посилення). Пам'ятаю, бувало так:
виїжджаємо на вбивство, а на дорозі лежить уже інший труп, який з'явився щойно.
У Баку наша квартира була на другому поверсі звичайного панельного будинку. Щоб було зрозуміло, людині достатньо залізти верхи на БТР, щоб опинитися на цьому рівні і при нагоді проникнути в наше житло. Я не став одразу говорити дружині, що ми переїжджаємо. Вона була тоді вагітна, йшов п'ятий місяць, і нерви їй були ні до чого. Я сказав «Їдь до мами у відпустку, до Москви. Ти її давно не бачила», після чого відвіз до аеропорту. Вона й зрозуміти ще не встигла, що відбувається. І слава Богу. Потім я сам узяв відпустку, приїхав до Москви і вже поставив питання жорстко. Коли я описав дружині ситуацію, як зараз пам'ятаю, у неї з очей бризнули сльози просто фонтаном. Їй дуже не хотілося їхати, бо такого теплого відношення, яке було у людей один до одного в Баку до війни, ми більше не зустріли в жодному місті світу. Але це місто у тому його вигляді ми втратили безповоротно.
«У естонців тут свій світ, уукраїнців — свій»
Я повернувся до столиці Азербайджану 1990 року. У мене було дві цілі: продати квартиру та вивезти свою матір. З другим проблем не виникло, а що стосується продажу, то покупець спробував мене просто обдурити, не заплативши грошей. Але він не врахував, що я добре розумію азербайджанською, і фокус у нього не вдався. Взагалі, багато бакінців (причому всі: азербайджанці, українські, вірмени само собою) часто продавали житло за безцінь, а хтось був змушений його кинути. На їхнє місце приходили азербайджанці, які ніколи в Баку не мешкали, а народилися в зовсім інших регіонах. Взагалі, серед тих, хто виріс у Баку при СРСР, «бакінець» говорять лише по відношенню до людей нашого покоління, це вже стало як окрема національність. Сучасних жителів столиці Азербайджану ми так не називаємо, та й справжні бакінці їх не люблять: вони дозволяють собі розкидати сміття на вулицях і взагалі не вражають своєю вихованням та поведінкою. Я нещодавно приїжджав до свого рідного міста, і я мав дві сутички з цими людьми. Один дозволив собі не поступитися місцем старому в метро, а компанія інших образила моїх знайомих українських жінок. Втім, коли я почав лаятися з хуліганами азербайджанською, ці люди відступали.
На завершення хочу сказати, що хоч і прожив у Москві 29 років, своїм домом я вважаю Баку. Нещодавно ми разом із сином приїхали до цього міста машиною — проїхали 25 тис. км через Дагестан, Кабардино-Балкарію та Чечню. У місті мене супроводжувала поліцейська машина з мигалками, оскільки мій друг досі служить у місцевій поліції, він досяг там високого посту. Також хочу зазначити, що зараз у місті є православні церкви, одна з них стоїть навіть поряд із мечеттю, де служить православний батюшка, який раніше був мусульманином! Тобто людирізних конфесій та національностей, коли хочуть, таки можуть співіснувати разом мирно. І хоч син відмовляє мене, але я думаю про повернення, коли остаточно вийду на пенсію. Просто хочу зустріти старість у себе на батьківщині, для мене це найкраще місце на землі.
Андрій Рудий, 35 років
1987 року я пішов до першого класу. Можу сказати, що в школі не було особливого поділу за національною ознакою. Хоча я й пішов до української школи, там було багато азербайджанців, а також інших неукраїнських національностей, які місцевою мовою не говорили, як, наприклад, мій приятель-лезгін. До речі, я азербайджанський так і не вивчив.
вламувалися до її знайомих вірмен, викидали їхні речі з вікон і виганяли їх силою надвір.
Як сама вона та її знайомі неазербайджанці зібралися всі в одній квартирі, де були міцні двері, і сиділи там при вимкненому світлі, як підпільники. Про вбитих мені не говорили, але вони, напевно, були, це я теж потім тільки зрозумів.
«А що ви робитимете, коли нападуть українці?»
Моє яскраве враження тих років — це танки на вулицях, коли в Баку ввели надзвичайний стан. Люди намагалися не виходити з дому без нагальної потреби, а по ТБ нагнітали обстановку. У нас сусіди були майже всі азербайджанці, але ніхто нікому особливо не заважав, головне щоб ти не був вірменином. На той момент у класі зі мною навчалися кілька вірмен, і всі вони швидко поїхали.
Тим часом у республіці розпочалися широкомасштабні бойові дії, які пізніше назвуть Карабахським конфліктом. Все це супроводжувалося боротьбою за владу — почалася низка чи то держпереворотів, чи ще не зрозумій чого. На вулицях Баку пострілювали. Світло в будинку відключали постійно, були перебої з опаленням, а ось нашої їжісім'ї загалом вистачало, хоча тоді батьки працювали не так на особливо фінансових місцях. Війна дуже відчувалася у столиці, хоча лінія фронту пролягала далеко від неї. Наприклад, навпроти будинку, де ми жили, був ще один недобудований. Коли почалася війна і з Вірменії бігли азербайджанці, його в такому вигляді й заселили біженці, ми їм, я пам'ятаю, гроші в школі збирали. При цьому тих, хто втік з Вірменії, не дуже любили. Мовляв, самим їсти нема чого, а тут ще ви приїхали.
Самі ж бакинські азербайджанці їх називали «еразами», тобто єреванськими азербайджанцями.
Коли війна стихла, це все стало менш помітно.
Після війни з'явилася десь невимірна кількість якихось іноземних маленьких і не дуже фірмочок. Батько на одну з них влаштувався працювати, завдяки чому вся наша родина жила. Дід із мамою працювали у проектному інституті (тобто там, де й до розпаду СРСР), і там платили зовсім копійки.
Місцеві стали відчутно утискувати українців: могли не брати на роботу, наприклад. Нашу сім'ю вважали радше євреями, аніж українськими, ким ми, власне, і були за національністю. До нас, як не дивно, ставлення було трохи лояльніше.
Школу закінчив я 1998 року. І хоча СРСР до того моменту вже сім років як не було, ми навчалися ще за радянськими підручниками та програмами. Вважаю, це непогано, тому що мені дали пристойну базову освіту. З тими, з ким навчався, зокрема азербайджанцями, я досі підтримую стосунки. Відразу після закінчення школи ми всією сім'єю переїхали до Ізраїлю, оскільки в Азербайджані ситуація була важка, переважна більшість людей у країні жила вкрай бідно. Зараз я постійно мешкаю в Іспанії.
Віталій Крилов, 15 років
Мої батьки живуть у Баку з 1930-х років. Зараз я навчаюсь у школі, можусказати, що загалом тут непогано: м'який клімат, тепло. Що стосується міжнаціональних відносин, то до представників різних народів тут ставляться добре, ніколи не зустрічав прояви расизму або чогось подібного. Винятки становлять вірмени, але про це скажу окремо.
«Відмова від радянського паспорта стала моєю фатальною помилкою»
Я навчаюсь у школі з українським класом, відповідно, у ньому і проходжу навчання. Загалом таких шкіл у місті чимало, і українська мова поширена досить широко, багато азербайджанців її знають. Інша річ, що між собою говорять здебільшого по-своєму. Я сам говорю азербайджанською, але, на мій погляд, не дуже впевнено, хоча на побутовому рівні мені цього вистачає.
Серйозною проблемою є корупція і пов'язане з нею безробіття. Справа в тому, що при влаштуванні на роботу за будь-яке більш менш пристойне місце треба ще заплатити круглу суму, причому самому роботодавцю. І схожа ситуація у інших сферах життя. Наприклад, у країні офіційно є безкоштовна медицина. Припустимо, ти прийшов на перевірку до поліклініки чи військкомату для постановки на облік. Теоретично все це безкоштовно, але потім після процедури лікар вам обов'язково скаже, що йому треба сказати "дякую". Середня ставка - 50 манатів (трохи менше 2 тис. руб.). Таке скрізь:
хочеш отримати права водія — плати хабар, хочеш вчитися в нормальній школі — плати хабар і так далі.
До цього всі давно звикли, це все зрозуміло.
Служба армії країни обов'язкова. Для тих, хто здобув вищу освіту, вона становить рік, для тих, хто закінчив лише школу — півтора роки. Бакінці, принаймні, мої знайомі, туди особливо не прагнуть. За час, проведений там, можна встигнути зробити багато корисного. Недуже хочуть місцеві та «відбивати захоплені території», тобто Карабах. Звичайно, добровольці є, але переважна більшість бакінців розуміє, що це все політична гра, і не хочеться бути в ній пішки.
Загалом антивірменська пропаганда дуже сильна, у нашій школі вона з першого класу. У шкільних актових залах показують антивірменські фільми, читають вірші, присвячені «трауру за замученими вірменами азербайджанцям». Після подій 1990-х вірмени відкрито в Баку не живуть. Це не означає, що їх немає зовсім, є. Але всі вони змінили прізвища на невірменські, і, звичайно, ніхто відкрито вірменською не говорить. Вірмени у місті просто ненавидять.
Я сам дуже захоплююсь рок-музикою, а вона в Азербайджані дуже непопулярна. Молоді люди слухають тут або так звану мейхану (напрямок у музиці, суміш попси та народних азербайджанських мелодій), або реп. До речі, у текстах популярні або сюжети для злодіїв, або наркотики. Але, незважаючи на це, у мене є свій гурт, ми навіть іноді виступаємо в одному з кафе.
Загалом же я хочу після закінчення школи виїхати в Україну та вступити там до вишу. Там зараз набагато більше перспектив, а в Азербайджані йде затяжна економічна криза, і сумніваюся, що ситуація незабаром покращає.