Димитровград та його околиці
"Посад Мелекес" 2000 р.
Виправлення в історію
Журналістська доля дивним чином іноді, згодом, знову і знову пов'язує незримі ниточки історії, з якими ти колись стикався. У цьому переконали мене досвід, власні зустрічі, написані статті, нариси. Так сталося і цього разу.
Ось невелика історія, продовження якої знайшлося у «Димитровград-панорамі» від 12 травня 1994 року. У своєму матеріалі «Від щирого серця» Ф.Гофштетер розповів про відвідування ветеранами війни міського краєзнавчого музею. Там є епізод, де розповідається про подвиг Героя Радянського Союзу Матвія Чернова вустами членів пошукового загону.
Потім доля закинула мене у далекі південні краї. І знову журналістський пошук вивів на цю історію. На півдні Каракалпакії, в Турткульському районі, зустрівся з хлопкоробом, Героєм Радянського Союзу Урунбаєм Абдуллаєвим і дізнався про дивовижний випадок, який тільки може написати наше життя.
Довгий час, аж до шістдесятих років, вважалося, що в бою під містечком Рудені, під селом Сунвуплява, на висоті 144, що панує над шосе Великі Луки - Рига, загинули всі 11 розвідників-коригувальників вогню, запеленгованих гітлерівцями і принявши.
Більше доби атакували вороги сміливців. Але розвідники так встановили кулемети, що їхній перехресний вогонь перекривав усі підступи до висоти. Зрештою, справа дійшла до рукопашних сутичок. Вже загинув радист Матвій Чернов, ось уже лише троє сміливців ведуть вогонь з автоматів. Поруч з Абдуллаєвим уламком міни вбито Шакурова. Це було останнім, що побачив Урунбай, бо наступний розрив відключив пам'ять, відкинув солдата далеко вниз, присипав ґрунтом.
Подібні гіркі слова вписав комдив у виставу кожного з 11 розвідників. Так івибили їх прізвища золотом на обеліску, встановленому на висоті 144, надавши найвищу військову нагороду всім 11, серед яких були представники восьми національностей: Абдуллаєв – каракалпак, Чернов – чуваш, Ахметчалін та Шакуров – татари.
Цікавим є розповідь самого Урунбая про подальші події. Німці, мабуть, почувши стогін, відкопали пораненого розвідника, єдиного, що залишився живим. Допити мало що дали: чи багато знає солдатів на війні, тим паче слабо розмовляючи українською. І Абдуллаєва відправили до табору для військовополонених. Військовополонені ж лікарі допомогли йому оговтатися від ран. Потім була каторжна праця на будівництві укріплень у Східній Пукраїнсії.
Після війни – допити працівників СМЕРШу у фільтраційних сталінських таборах, де теж багато чого від «чурки» не домагалися. Дещо приховував сам, боячись гіршого покарання за полон на полі бою за те, що залишив товаришів. Потім були сибірські концтабори.
Свобода стала можливою лише після смерті вождя народів. Дістався до рідного колгоспу імені XXI партз'їзду, зайнявся звичною з дитинства справою – вирощував бавовну.
Через «соху» не висовувався, навіть не став турбувати сім'ю дружини, яка вийшла за іншого і отримувала пенсію за смерть годувальника. Одним словом, приховував минуле, навіть на свята Перемоги боявся виходити, щоб полонам не дорікали.
Так і жив тихо в новій родині, не хизуючися військовими справами. Тільки потихеньку дозволяв собі пропустити піалу-другу гіркою, поминаючи і висоту ту, і закопаних там друзів. Особливо радиста з Ульянівської області Матвія Чернова, з яким встиг подружитися особливо.
Все збирався листа написати на батьківщину, розповісти, як загинув Матвій, а то, може, досі зниклим безвісти рахують. Та ось українською писати не може, а чи зуміють у Маликліперекласти з каракалпакської – сумнівався.
На початку 60-х років група туристів із Турткульського району відпочивала у Латвії. Серед визначних пам'яток краю показали їм і обеліск на висоті 144, де першим серед героїв, похованих тут, стояло ім'я Абдуллаєва. Звістка про це дійшла до райвійськкомату.
Почали надсилати листи до архівів, а тут настав і лист від слідопитів з Рудені, які просили докладніше розпитати сім'ю героя про нього. Так і був виявлений серед степових просторів та бавовняних полів Урунбай. Чутка про Героя, що ожила, дійшла і до Москви. Абдуллаєву вручили нарешті чесно відпрацьовану у боях нагороду, повернули заслужені почесті та славу.
У 80-ті роки в Нукусі, столиці Каракалпакії, стали навіть проводити Всесоюзний турнір з боксу імені Абдуллаєва, і в Ульяновськ запрошення надсилали, як землякам Героя. Але ж земляки Чернова чомусь так і не відгукнулися. Нині ж Каракалпакію (колишню в 30 роки автономною республікою у складі РРФСР) та Україну розділив державний кордон.
Пишу ці рядки, щоб внести поправку в розповідь наших пошукачів, які розслідували подвиг Чернова, в історію війни, до списку імен на обеліску в Латвії (якщо його ще не знесли).
Додам ще, що клуб «Пошук» є і за міськвідділу культури в каракалпакському райцентрі Турткуль. Є там свої ентузіасти та літописці багатьох епізодів Великої Вітчизняної війни, доль земляків. Можливо, і новомалинцям, і димитровградцям потрібно співпрацювати з ними. Дивишся, менше стане білих плям в історії всенародного подвигу.