Чи можливе вінчання зі старообрядцем Таїнство вінчання - Тетянин День
Чи можливе вінчання зі старообрядцем?
Я зустрічаюся з молодим чоловіком, сім'я якого належить до старовірів. Мене цікавить, чим конкретно відрізняється їхня віра від православного християнства, до якого я належу? Чи можемо ми з ним вінчатися?
Шановна Маріє, старообрядництво за своєю природою є розкол, тобто відпадання від єдності православної віри, спочатку теж єдиної, а потім до нескінченності роздробленої спільноти, яка не визнає історичну Церкву такою, якою вона існує, внаслідок чого втратила і власне ім'я Церкви. У цьому сенсі далі можна лише міркувати про ступені цього відпадання. Найсильніше це виявилося в безпопівських громадах, що дійшли до прямо суперечливого Новому Завіту твердження про таке спадання церковного буття, при якому не тільки церковна ієрархія втрачає своє значення, а й більшість обрядів скасовується. Деякі старообрядці вважають, що має бути збережене лише хрещення, дехто визнає ті чи інші форми шлюбу. У меншій мірі таке відпадання відбулося в громадах попівських, які – одна гілка в XIX столітті, а інша у 20-х роках нашого століття – намагалися відродити у себе церковну ієрархію, але методами теж дуже парадоксальними, тобто прийнявши духовенство з тієї самої Церкви, законність, буття та благодатність якої ними ж і не визнається.
Щодо реформ патріарха Никона, то церковно-історична наука прямо стверджує їхню необхідність і правомірність, оскільки вони врятували нашу Церкву від того обрядовірства, тупиковість розвитку якого якраз і продемонструвала вся пізніша історія старообрядництва. Тепер же за відродженням, не дуже поки чисельно помітним, старообрядницьких парафій, як правило,стоїть традиція інтелігентних неофітів, які тяжіють, однак до неоновлення не ліберального штибу, а суперконсервативного, коли у відродженні доніконівських богослужбових традицій ними бачиться шлях до відродження всієї української Церкви. Але не в архаїчній мові першої половини XVII століття, не в косоворотках і чоботях шлях до духовного відродження нашого народу! Крім того, якась елітарна відстороненість від іншого життя Церкви, яка часто характерна для такого роду старообрядництва, на мій погляд, не може не викликати тривоги.
Переслідування ж розкольників відбувалися не так за висловлювані ними погляди, як за відкриту, іноді до збройного, протидію існуючій владі. Як відомо, той же Авакум був спалений, але аж ніяк не тоді, коли він відмовився прийняти реформу патріарха Никона, а через багато десятиліть, коли і сам Никон побував у засланні і помер, і цар Олексій Михайлович помер і коли ступінь викриття розкольниками вищої влади самої української Церкви дійшло вже до закликів до прямої збройної боротьби проти державних установ. Справді, такі заклики, і лише за нормами XVII століття, могли призвести або до ув'язнення, або до страти. Можна сперечатися про сам інститут смертної кари, про її прийнятність чи ні, але було б упередженістю вважати, що в тих історичних умовах державна влада не мала жодних законних підстав переслідувати Авакума і його однодумців. Що ж до спокійніших століть, другої половини XVIII чи XIX століть, то старообрядці, знову ж таки, переважно за релігійні переконання не переслідувалися. Держава лише убезпечувала своїх підданих від тих випадків, коли серед православних велася активна старообрядницька пропаганда. Адже за законамиукраїнській імперії спокуса з православ'я було державно караним злочином. Сьогодні це може багатьом не подобатися і, безумовно, ця норма до сучасного життя українського суспільства не застосовується, але, знову ж таки, якщо міркувати історично тверезо, думається, що вона багато в чому охороняла стабільність існування нашої Вітчизни протягом більш як двох з половиною століть.
Друзі, ми працюємо та розвиваємось завдяки засобам, які жертвуєте ви.