Афганістан» або «Авганістан»
«Афганістан» чи «Авганістан»?
1979 року полковнику Олександру Лазаренку виповнилося 57 років. Вік цілком солідний, щоб із почуттям виконаного обов'язку піти на спокій. Послужив він Батьківщині чимало, щоправда, на пенсію поки що не збирався — були ще сили, здоров'я і, що найважливіше, досвід.
Проте скажи хтось у ті роки, що попереду в нього ще одна війна, — не повірив би. Великої Вітчизняної вистачило за очі… Але, як кажуть, людина лише передбачає…
Того ж року ще до введення наших військ Лазаренка послали до Кабулу. Глава Афганістану Хафізулла Амін «бомбардував» Москву постійними проханнями про економічну та військову допомогу, просив запровадити радянські війська на територію країни для забезпечення незалежності та захисту завоювань Квітневої революції.
Треба було прояснити деякі питання, і керівництво Першого головного управління відрядило до Афганістану Олександра Івановича. Запитання він свої прояснив і навіть зустрівся з Аміном. Однак зустріч ця, говорячи мовою дипломатів «на високому державному рівні», залишила тяжке враження.
«Моє перше відрядження до Афганістану, — згадував пізніше Лазаренко, — відбулося у травні 1979 року. Амін прийняв мене, ми довго розмовляли з ним. Пам'ятаю, здивований деякими його декретами, запитав: "Товаришу Аміне, ви видали кілька декретів, паранджу ліквідували, невдоволення викликали. Чи варто було це робити?"
Амін відмахнувся: "Яка паранджа? Ми скоро атомну бомбу матимемо".
Країна в середньовіччі живе, всюди разюча бідність, темрява, безграмотність, а він — атомна бомба».
Виїжджаючи тоді з Кабула, полковник Лазаренко й уявити не міг, що за рік із невеликим він знову повернеться сюди. Тільки не длядружніх розмов з Аміном, а на війну.
Разом з бійцями «Грома» і «Зеніту» в рядах палацу Тадж-Бек, які йдуть на напад палацу, діятиме помічник начальника розвідувально-диверсійного відділу капітан 2 рангу Евальд Козлов. Він також отримає Золоту Зірку Героя.
Так їхній 8-й відділ і підлеглі йому підрозділи вступили у дев'ятирічну афганську війну.
Фронтовик полковник Лазаренко знав: війна живе та розвивається за своїми законами. А це означає, що там, «за річкою», потрібні їхні підрозділи. У армії на війні свої завдання, спецслужби — свої. І їм не обійтися один без одного.
Так, власне, і сталося. Щойно встиг вступити у свої права новий 1980 рік, як начальника відділу та його, Лазаренка, викликав до себе керівник Першого головного управління Володимир Крючков.
Виявляється, керівництвом країни ухвалено рішення розгорнути до повного штату бригаду особливого призначення КДБ СРСР. Офіцери цієї бригади мали організувати ефективну агентурну та оперативну роботу, надати допомогу у створенні місцевих органів безпеки та, зрозуміло, бути готовими до проведення спецзаходів проти ворогів нинішньої афганської влади.
Лазаренко слухав Крючкова і відчував, як наростає його внутрішнє хвилювання: легко сказати — розгорнути бригаду… Та це ж кілька тисяч офіцерів-оперативників. А де їх взяти?
На місцях, в обласних управліннях вони мали зовсім іншу роботу. Теж важлива, напружена, але все-таки в умовах мирного часу та на своїй території. А там війна. Це означає все інше – завдання, ритм роботи, рівень небезпеки, місцеве населення – афганці, яких ми зовсім не знаємо, їхні звичаї, традиції, мова, історія.
Він згадав, як нещодавно один із його підлеглих жартома запитав: «Олександре Івановичу, а якправильно писати: "Афганістан" чи "Авганістан", через "фе" або через "ве"». Відверто кажучи, він тоді ледве стримався. Тільки здається, таких співробітників з неосяжного Радянського Союзу чимало. Та інших у нас просто немає.
Тим часом закінчивши розповідь про завдання бригади, начальник ПДУ підбив підсумок:
— Командувати цією бригадою і виконувати такі непрості завдання доручено вам…
І він назвав прізвище начальника відділу.
— Ви досвідчений розвідник, оперативних знань не позичати, вам і карти до рук.
Лазаренко бачив, як зблід його шеф, почувши власне ім'я. Проте Крючков цього не помітив. До сказаного він вагомо додав:
— Із Юрієм Володимировичем Андроповим вашу кандидатуру погоджено. Тут у Москві на господарстві замість вас залишиться полковник Лазаренко.
Повисла пауза. Крючков, мабуть, був упевнений, що зараз почує чітке по-воєнному «є», чи більш демократичне, чекістське «все зрозуміло, дозвольте виконувати», але не було.
Начальник спецвідділу зі зітханням розвів руками.
— Володимире Олександровичу, — звернувся він до Крючкова, — зрозумійте правильно, якщо погоджуся на це призначення, боюся зашкодити справі. Військовими операціями я не займався, оперативно-бойовими підрозділами також не керував. Так що…
Генерал зам'явся. Та й продовжувати не мало сенсу. Все було ясно. Шеф спецвідділу просто злякався.
Крючков мовчав, дивлячись на начальника відділу. Відчувалося, що він ледве стримує гнів. Начальник ПДУ перевів холодний погляд на Олександра Івановича:
— Ви боїтеся нашкодити справі?
— Боюся, — відповів Лазаренко, — але не відмовляюся від справи.
— Тоді ви, — кинув Крючков начальнику спецвідділу, — вільні. А ви, Олександре Івановичу, залиштеся.
Начальник ПДУсидів мовчки, не промовивши жодного слова. Мовчав і Лазаренко. Він розумів "великого шефа": важко раптом зробити відкриття, що багато років поряд з тобою працював боягуз, і в потрібну хвилину він просто покинув тебе.
Потім Крючков підняв слухавку та зателефонував до Голови КДБ Андропова, переказав розмову з начальником спецвідділу. Коли їхня розмова була закінчена, він, звертаючись уже до Лазаренка, сказав:
- Ви призначені. Юрій Володимирович затвердив вашу кандидатуру.
Крючков підвівся і простяг руку. Його погляд потеплішав.
— Олександре Івановичу, починаєте, по суті, з нуля.
— І ще, — Крючков затримав його долоню у своїй руці, — майте на увазі, Афганістан — це…
Начальник ПДУ замислився, ніби підбираючи потрібне слово, а в Лазаренка майнуло: так, Афганістан — не Буенос-Айрес.
А Крючков лише посміхнувся:
— Ось повернетеся звідти і розкажете мені, що таке Афганістан.
«Чому не розповісти, — подумав Лазаренко, — тільки коли це буде?»